Сава з Тітусом працювали в млині. Змітали павутиння, провітрювали відвологле приміщення, виносили й витрушували порожні мішки. Забутих півмішка з мукою Сава поклав сушитися коло грубки. Голодні роки змушували його бути ощадливим. Сава гукнув до Тітуса:
— Якби ще з місяць такої погоди! Можна було б уже сіяти…
— А хіба ми не підемо звідси? — спитав Тітус з якоюсь байдужою зацікавленістю.
Саву аж наче щось вдарило в груди:
— Ти хочеш усе це залишити?
— Дорога, — з притиском сказав Тітус, і очі його потемніли.
— Тоді я буду вас чекати…
— Я так і знав. Я з самого початку не вірив. Ти вгруз у цю землю, а десь вона сама родить — без поту і мозолів.
— Земля ніколи не вродить без поту і мозолів. Нема такої землі.
— Зате є інші люди, крім нас. Ми хочемо їх бачити, а ти нас тримаєш!
— Хіба тебе втримаєш… — посміхнувся Сава, дивлячись на свого дужого й гарного сина. — Потепліє — продовжимо будувати дорогу.
- І копати криниці, - іронічно додав син. — А може, ми останні дурні і люди зовсім недалеко від нас? Ми постаріємо, як ти, поки дійдемо туди. А я не хочу прийти туди сивим і згорбленим. Навіщо нам цей млин зараз? Восени ми будемо уже далеко. Якщо ти лишишся тут, тобі вистачить до кінця життя зерна і муки. Вибач, тату, я, звісно, дуже хочу, щоб ти пішов з нами. Малі повірили в те, що ти казав, але я не вірив з самого початку. Ми ще повернемось сюди колись: зробимо все, що ти задумав.
— Це ваша справа! — відрізав батько. — Ваші руки будуть всюди потрібні. Але що трапиться з ласками, коли я помру?
— Ласки, ласки! Хай дають самі собі раду. Ми їх надто розпестили. Частину ми візьмемо з собою…
— А вони захочуть з вами піти?
— Тату, даруй, але мені здається, що ласки — не рівня нам, людям!
Сава помацав на голові роги і засміявся:
— А я?
Син густо почервонів і кинувся з млина. Блиснув лід на річці, волого плямкнув сніг. Сава поворушив жар, але більше не підкидав вугілля. Вийшов надвір і рушив по Тітусових слідах. Той сидів під стіною і плакав, по-дитячому схлипуючи й кусаючи губи.
Весна була уже в розпалі. Заквітли дерева в саду, і над ними кружляли метелики. Хлопці прокладали дорогу. Дочки вибілювали на зеленому березі річки виткану за зиму шерсть. Сава кінчив сіяти. Не було вже тієї великої радості, яка опановувала його кожного разу, коли він думав про урожай; але засіяв він не менше поля, ніж торік, і посадив багато дерев. Якось перед обідом Сава побачив, як до нього щодуху летить Назарій, розмахуючи руками, і щось кричить. Сава пішов назустріч хлопцеві.
— Анастас! Анастас приїхав!
Того дня вони більше не працювали. Анастас сидів за столом, а надворі на нього чатувала світло-синя автомашина.
— Я не міг привезти сюди дружину, — розповідав він. — Ми чекаємо дитину. А ви молодці, проклали зовсім непогану дорогу, але, боже мій, без бульдозера, руками!
«Їхати мені з ними чи не їхати? — міркувала глиняна істота у звичному закапелку. — Сава помре, що ж тоді? Але ж з ними мені зовсім буде сумно. Та й не личить поривати з Савою… От біда, треба все вирішити якнайшвидше, а я так не люблю вирішувати! Таки поїду, бо скоро не буде кому виплакатись. А може, діти навідають батька?»
— Там багато молоді, - пояснював Анастас. — Мені дали окрему кімнату, а згодом, коли народиться дитина, я матиму право у відпустку злітати на Ерідан. У дружини там батьки.
— Анастасе, дай мені свою куртку! — попросила Марія, середульша з сестер. — Вона така гарна…
— Це чоловіча куртка. О, я забув! Дружина передала вам кілька своїх платтів. Вони на неї вже вузькі.
Дівчатка захоплено вискнули.
— Симеончику, любий, збігай у машину. Там на задньому сидінні лежить пакунок.
— Сам можеш сходити! — гостро глянув на нього Тітус. — Ти не забув, що у нас кожен робить усе за себе? Це твоя машина?
— Моя. Тобто — ще ні. Машини дуже дорого коштують. Мені позичив її мій друг. Шикарний хлопець! Наступного разу я приїду з ним…
— Якщо тато дозволить! — втрутився Тітус.
— Чого ж, — озвався Сава. — Якщо він твій друг, хай приїжджає і гостює, скільки завгодно.
— Та що там казати! Це треба самому побачити. Всіх я не заберу в машину, лише трьох. Тітус поїде зі мною, Назарій… Я бачу, він зараз розплачеться. Марія або ти, тату. Я вже домовився на станції…
— Я не поїду! — сказав Тітус- Мені ніколи роз’їжджати, та й, врешті-решт, ти так упевнений, що ми горимо бажанням поїхати на цю станцію?
— Тітусе, тобі треба одружитись.
— Якщо вона захоче, приїде сюди!
Читать дальше