Дмитро Бузько: Кришталевий край

— Вже нічого не треба, товаришу. Справу ліквідовано. Обох затримано. За кілька хвилин, очевидно, будете в курсі справи, — каже Валя в телефон, кладе трубку й обертається до Грубера, що схвильований мовчки стежив за подіями на екрані.

— Фріц! — кидається Валя до Грубера. — Коли вони хотіли вбити Маргариту, то не менше в них підстав знищити й тебе. Я тобі раджу, сьогодні принаймні не йти додому…

— Та навіщо їм моє життя? — заперечує Грубер.

— Як навіщо?! Та хоча б на те, щоб ти не працював далі на користь ненависного їм Радянського Союзу. Та й помста за відмову перейти до них на службу. Підстави для них достатні, щоб убити тебе, — доводить Валя. — Лишайся тут, Фріц, — просить Валя. — Тут є софа. Можеш спати. В мене тут є подушка, постіль. Я іноді, як пізно працюю, лишаюся ночувати. А я посиджу перед екраном. Може, він ще щось покаже.

Грубер усе ж не вірить, що можуть його вбити. Однак з Валею він лишитися хоче. Сьогодні він дуже перехвилювався. Нерви зраджують. І йому не хочеться йти додому. Спати йому ще рано, і він посидить з Валею коло екрана.

— Давай глянемо, чи все гаразд навкруги лабораторії. Чи не погрожує їй якась небезпека? — каже Валя, а сама думає: чи не підкрадаються вороги до заводу, щоб проникнути в лабораторію і вбити Грубера?

Грубер відгадує думки Валі. Він посміхається, знаходить у темряві її руку й мовчки стискує її. Звичайно, Валя даремно турбується, але йому приємна ця турбота про нього. Минають хвилини. Екран вартує — стереже лабораторію. Валя натискує кнопки, ніби грає якусь мелодію. Перед очима мур, що огороджує лабораторію та суміжні вулиці. Спокійно. Нікого. Нічого. Тільки вартові походжають.

Вже починає набридати одноманітна картина ночі. Але раптом на одній з вулиць, що йдуть до лабораторії, з'являються три постаті. Вони простують до брами лабораторії. У Валі враз починає скоріше битися серце.

— Чого їм треба в лабораторії так пізно? — каже Валя тривожно.

Грубер дивиться на годинник.

— Зовсім не пізно, — заперечує він. — Саме час, щоб починати нічну роботу, хто працює вночі. Мабуть, це ретельні лаборанти, візьми їх першим планом. Може, впізнаємо.

Валя бере таємничі постаті першим планом. Грубер пізнає одне обличчя.

— Так і є, — каже Грубер, — один з них, Фуксенберг, наш новий фахівець, інженер-хімік з Німеччини. Двох інших не знаю. Ти їх не пізнаєш?

— Ні, — відповідає Валя.

В її голосі вагання й тривога. Фуксенберг, цей рудий німець з обличчям бульдога й голосом курки, їй зовсім не подобається.

— Але ж ми не знаємо всіх наших лаборантів, — спокійно говорить Грубер, — їх так багато»… О!?

Вигук здивування вихоплюється в Грубера від того, що Фуксенберг замість показати вартовому перепустку, хапає його за горло. Супутники Фуксенберга крутять вартовому руки, а один видирає ключі.

— Швидше! Швидше до брами! — гукає Валя в телефон до контори. — Напад на лабораторію. Зв'язали вартового.

— Знаємо! Люди вже побігли! — гуде відповідь у телефон.

На екрані видно, як Фуксенберг, нервуючись, не потрапляє ключем у замок хвіртки. Один з його супутників забиває зв'язаному вартовому в рот ганчір'я, другий електричним ліхтариком світить Фуксенбергові, і враз ліхтарик летить на землю.

Хвіртка одчинилася, з неї — дула рушниць. Фуксенберг поточився. Його супутники намагаються тікати. Марно. Щось блиснуло. Це постріл. Одного забито, другого схопили…

У кришталевому палаці культури відбувалася наукова конференція, присвячена новим методам виробництва незвичайного скла.

В колосальному головному залі зібралося понад п'ять тисяч чоловік — радянські та іноземні делегації. Крісла з різнобарвного кришталю — рожевого, золотавого, яснозеленого та багряного — були розташовані глибоким амфітеатром. Понад верхнім рядом кріселок стіни й стеля залу були зовсім прозорі. Зорі й місяць дивилися з неба крізь них, та їх затьмарювало сяйво велетенських електричних сонць, що висіли на кришталевих рейках, таких прозорих, що, здавалося, ніщо їх не підтримувало.

Кришталеві крісла, ложі, східці, балюстради, кришталеві стіни, підлога, стеля відсвічували, горіли, переливались морем барв та іскор, і здавалося, що саме повітря в залі й поза ним — над ним, навкруги — теж кришталь, різнобарвний, прозорий кришталь. Людські обличчя, й без того свіжі та жваві, здавалися ще свіжішими крізь цей кришталь-повітря. Ще ясніше горіли й без того ясні очі, червоніли й без того червоні вуста.