Роджер Желязни: Бог Світла

Перекоти грому розляглись у відповідь на його благання, і мавпочка, що допомагала йому, захихотіла.

— Чи молитви шли, чи прокльони, а користь із них однакова, ясновельможний Ямо, — пояснила вона. — Себто ніякої.

— І тобі знадобилось аж сімнадцять перевтілень, аби осягнути цю істину? — мовив Яма. — Тоді ясно, чому ти й досі животієш у мавпячій подобі.

— Зовсім не тому, — заперечила мавпочка на ім’я Тек. — Хоча моє вигнання було не таким мальовничим видовищем, як твоє, але всі мої злигодні — лише через злостивість отієї…

— Годі! — гримнув Яма й повернувся до мавпочки спиною.

Тек збагнув, що, мабуть, торкнувся болючого місця в душі у Ями. Намагаючись знайти іншу тему для розмови, він метнувся до вікна, вистрибнув на широке підвіконня й задивився в небо.

— На заході розрив у хмарній запоні, — сповістив він.

Яма наблизився, простежив за напрямком Текового погляду, насупився і кивнув.

— Еге ж. Лишайся на своєму місці і підказуй мені, — звелів він, прямуючи до пульта керування машиною. Лотос нагорі перестав обертатися, а тоді повернув пелюстки до ясної проталини в небі.

— Чудово, — мовив Яма. — До нас ідуть сигнали.

Його рука рухалась по окремій контрольній панелі, то натискаючи на всілякі перемикачі, то регулюючи дві шкали водночас.

А в підземеллі під ними, у печерних келіях монастиря, почувши сигнал, заходилися готуватись до прийому гостя.

— Хмари знову змикаються! — вигукнув Тек.

— Тепер нам байдуже, — відповів Яма. — Ми вже вивудили нашу рибину. Вона йде з Нірвани прямісінько в лотос.

Знов розляглись перекоти грому, з небес линув дощ і застукотів по лотосу, наче град. Голубі блискавки зміїлися й сичали над вершинами гір.

Яма натиснув на останній перемикач.

— Як гадаєте, він не проти буде знов опинитись у тілесній оболонці? — спитав Тек.

— Ану гайда банани чистити чотирма лапами!

Тек вирішив сприйняти це як дозвіл бути вільним і гайнув з кімнати, полишивши Яму зачиняти машину. Він проскакав коридором, а тоді вниз широкими сходами. Діставшись до сходового майданчика, він зупинився, почувши голоси й човгання сандалій: хтось ішов сюди з бічної зали.

Тек не вагаючись видерся на стіну, чіпляючись за різьблення з зображеннями пантер і слонів. Піднявшись на сволок, він пірнув у глибоку тінь і, причаївшись, став чекати. Через прохід під аркою зайшли два ченці в темних мантіях.

— Чому для них вона не розчистила небо? — спитав один.

Другий, старший і кремезніший, стенув плечима:

— Я не мудрець, аби знати відповіді на такі запитання. Ясно одне: вона в полоні тривоги, інакше ніколи не надала б їм цього святилища, а Ямі не дозволила б тут порядкувати. Але хто здатний поставити межі володінням Ночі?

— Або забаганкам жінки, — докинув перший. — Я чув, навіть жерці були захоплені зненацька її появою.

— Таке може бути. Однак хай там що, а це схоже на гарну призвістку.

— Либонь, так воно й є.

Вони вийшли попід другою аркою, і Тек наслухав, як даленіє їхня хода, аж поки запала тиша.

Проте він усе не покидав своєї схованки.

«Вона», та, про яку щойно мовилося, могла бути тільки самою богинею Ратрі, якій поклонявся орден, що надав святилище послідовникам Сама Великодушного, Просвітленого. Нині Ратрі теж опинилася серед вигнанців Небесного Міста й носила смертну плоть. Вона мала всі підстави гніватися з приводу того, що її спіткало; і Тек збагнув, на який ризик вона зважилася, пригрівши їх у святилищі, не кажучи вже про те, що монастиря вона не покинула, хоча на час дії їхньої угоди усамітнилась. У тому, на що зважилась богиня, крилася небезпека: Ратрі могла втратити будь-яку можливість віднайти своє колишнє становище, якби хто шепнув про неї кому слід. У пам’яті Тека зринув її образ: ось вона, чорнокоса красуня із срібними очима, мчить у своїй місячній колісниці з ебенового дерева й хрому, запряженій чорними й білими жеребцями, яких поганяє її охорона, теж у чорних і білих шатах; вона летить Небесною Алеєю, змагаючись у славі з самою Сарасваті [2] Сарасваті — богиня мудрості та красномовства. . Серце Текове закалатало в його волохатих грудях. Він має побачити її знову. Одної ночі, колись давно, у щасливішу пору і в кращій плоті, він танцював з нею — на галереї під зорями. Це тривало всього кілька швидкоплинних митей. Але він не забув; тяжко-важко бути мавпою, коли плекаєш такі спогади.

Він спустився зі сволока.

З північно-східного рогу монастиря здіймалася вгору вежа, висока-превисока. В тій вежі була кімната. А в кімнаті, казали, незмінно усамітнювалась богиня. Оселю її щодня прибирали, міняли простирадла, курили свіжий фіміам, обітні дари складали попід порогом. Двері повсякчас стояли замкнені.