Роджер Желязни - Бог Світла

— Ні.

— Якби ж знайти який-небудь засіб, не виказуючи себе… Може, ракшаси…

— Ні, Саме, я їм не довіряю.

— Я теж. Але іноді з ними можна мати справу.

— Як ти — у Пекельному Колодязі та Паламайдсу?

— Влучна відповідь. Мабуть, ти маєш рацію. Я ще поміркую над цим. Мене також цікавить Нірріті. Як там ведеться Чорному?

— В останні роки він запанував над морем. Ходять чутки, ніби зростають його легіони і що він будує воєнні машини. Я вже колись висловлював тобі мої побоювання щодо нього. Тримаймося од Нірріті якомога далі. В нього з нами лише одне спільне — бажання потоптати Небеса. Він не Акселераціоніст і не Теократ; якщо йому пощастить захопити владу, почнеться така Темна Доба, куди там тій, з якої ми оце починаємо виборсуватись. Для нас, можливо, найліпше було б спровокувати війну між Нірріті та Богами Небесного Міста, а самим зачаїтися, аби потім напасти на переможця.

— Цілком слушно, Ямо. Але як це зробити?

— Це може статися й без нашого втручання — і незабаром. Махартха принишкла від страху, щулиться, зизом позираючи в бік моря. Ти ж стратег, Саме, а я всього лише тактик. Ми відкликали тебе саме для того, щоб ти сказав нам, що маємо діяти. Прошу, обміркуй усе гарненько, адже ти тепер знову став самим собою.

— Ти весь час підкреслюєш ці останні слова.

— Аякже, проповіднику. Адже тебе ще не випробувано в битві, відколи ти повернувся з блаженства Нірвани… Скажи, ти міг би змусити Буддистів воювати?

— Можливо, та для цього мені довелося б нап’ясти личину, яка тепер видається мені огидною.

— Ну… може, й не доведеться. Та не забувай про таку можливість, коли нам стане непереливки. Або, для певності, тренуйся щоночі перед дзеркалом, читай лекції з естетики — на зразок тієї, що її ти читав у монастирі Ратрі.

— Не хотів би.

— Знаю, але треба.

— Ліпше я потренуюся з шаблею. Добудь мені її — і я дам тобі два-три уроки.

— Ого! Чудово! Якщо уроки будуть добрі, вважай, що ти здобув собі новонаверненого.

— Ну то ходімо у двір — і я тебе просвітлю.

Коли у своєму голубому палаці здійняв руки Нірріті, з ревом шугнули з палуб його бойових кораблів ракети і дугою прокреслили небо над Махартхою.

Коли припасував він на грудях чорні свої лати, впали ракети на місто, і запалало усе довкола.

Коли взув чоботи, увійшов його флот у гавань.

Коли запнув він свого чорного плаща, застібнувши на грудях, і насунув на лоба шолом з воронованої криці, почали його сержанти попід палубами свій негучний барабанний перегук.

Коли застібнув він свій пояс із піхвами, заворушились у трюмах зомбі.

Коли натяг він сталево-шкіряні рукавиці, підплив до порту його флот, гнаний вітрами, що їх здійняли ракшаси.

Коли покликав він знаком юного свого стюарда, Ольваггу, за собою у двір, піднялися на палуби кораблів безсловесні вояки й уп’ялись поглядом у палаючу гавань.

Коли загурчали мотори темної небесної гондоли і двері її розчахнулися перед ними, перший з його кораблів кинув якір.

Коли зайшли вони у гондолу, перший загін його війська вступив до Махартхи.

Коли прибули вони до Махартхи, місто полягло.

В саду, у зеленому вітті високо вгорі щебетали пташки. Рибини, схожі на старовинні монети, лежали на дні прозорого голубого ставка. Червоногарячі квіти з великими пелюстками буяли довкола, а побіля її нефритової лави де-не-де ясніли і жовті. Спираючись лівою рукою на куту спинку лави, споглядала вона, як, ковзаючи по кам’яних плитах чобітьми, наближається він до неї.

— Добродію, це приватний сад, — озвалась вона.

Він зупинився перед лавою і глянув на неї згори вниз — мускулястий, засмаглий, темноокий і чорнобородий. Обличчя його було незворушне, аж ось він усміхнувся. З синьої шкіри був його одяг.

— Гості сюди не заходять, — додала вона, — для них є сади з протилежного боку будівлі. Пройди он під ту арку…

— А в моєму саду ти завжди була бажаною гостею, Ратрі, — промовив він.

— У твоєму?..

— В саду у Кубери.

— Владика Кубера! Ти ж не…

— Ні, не гладкий, не тлустий. Я знаю. Нічого дивного: нове тіло й важка праця. Нелегко майструвати Ямину зброю, перевозити її…

— Коли ти прибув?

— Оце щойно. Прихопив з собою Крішну та вантаж з вибухівкою, гранатами й осколочними мінами…

— Боже ж мій! Скільки часу спливло…

— Так, чимало. Але я однаково маю вибачитися перед тобою. Тому і прийшов. Усі ці довгі роки мене гризло сумління. Вибач, Ратрі, за ту давню ніч, коли я втягнув тебе у халепу. Мені потрібен був твій Атрибут, і я вплутав тебе у ці чвари. Мені самому не до вподоби так використовувати інших.