Олесь Бердник - Покривало Ізіди

Та в батьківських городищах на них чекала біда. Поки вони змагалися на західних кордонах батьківщини, зі сходу прийшли кочові орди, убили матерів, старих та дітей, а юні діви, зберігши вірність, зібралися в храмі й підпалили його. Жодна наречена не вийшла до ворогів з вогню…

Скам'яніли богатирі, уздрівши попелище й пустелю там, де недавно вирувало радісне життя. Опустилися могутні руки, смутком переповнилися серця. Навіщо їм сила й молодість, коли не стало наречених?

Одначе сказав вожак богатирський:

— Ми дали судженим своїм клятву вірності. Маємо дотримати її. У всіх краях, у всіх світах будемо шукати коханих, доки не знайдемо!

Спитали дружинники:

— Як знайти нам коханих у краю Світовида? Хто нам вкаже шлях?

— Запитаємо у Охоронців Священного Дуба, — вирішив вожак. Знайшли воїни притулок Охоронця Священного Дуба в густому лісі на березі Славути. Вислухав столітній самітник богатирів, гострим поглядом пронизав душу вожакову, ніби зважуючи глибину його почуття. Суворо мовив:

— Нема ще мосту між нашим світом і краєм Світовида. Тільки через смерть ідуть люди туди, забуваючи про рідних, котрих залишаю тут. І там теж блукають, забуваючи, хто вони й звідки прийшли. Чи певні ви того, що не забудете любові своєї, перейшовши у країну Світовида?

— Певні! — твердо відповіли богатирі.

— Тоді доганяйте своїх суджених на небувалій стежині, — ласкаво сказав Охоронець Священного Дуба. — Я навчу вас, як пройти туди. І якщо ваша любов перевершує страх смерті, в рідному краю залишиться знак вашого подвигу. Але широка, ой, глибока, гей, бездонна країна Світовида, діти мої! Високі там гори, страшні прірви, неосяжні простори! Хто скаже, скільки вам шукати наречених?

— Хай і всю вічність? — всі як один мовили юнаки. — Навчи нас!

Запалив Охоронець велетенське багаття на священній галявині, звелів богатирям на конях у повному бойовому обладунку ввійти у вогняне коло. Ті послухалися. Промовив самітник заповітне слово і богатирі зникли. Не вернулися вони й донині, хоч минуло вже тисячу літ…

Та раптом з'явилася в селах і городищах Русі небувала рослава: поміж темно-зеленого листя розцвітали ніжні білі суцвіття, восени на гілках червоніли криваві ягоди — гіркі, проте напрочуд цілющі.

Дівчата полюбили сумну рослину, яку назвали калиною і почали вплітати червоні ягоди в коси та вінки. І сказав людям Охоронець Священного Дуба:

— Любіте, люди, дивну рослину. Вона є знаком із краю Світовида від богатирів, котрі рушили на пошук вірних наречених. Білі квіти — то їх мрія, червоні ягоди, сповнені гіркоти, то краплі кривавого поту героїв, які невтомно шукають вас…

Спочатку Матіола розквітала вдень, розкриваючи ніжні пелюстки назустріч Сонцю, славлячи його появу дивними пахощами.

Якось прокинулася Матіола напровесні, глянула довкола і вгледіла неподалік терновий кущ, що його гілки легенько похитувалися під подихом вітру.

Здивувалася Матіола: поміж листям терну палахкотіло яскравим вогнем щось золотисте, живе, гаряче. Іскри від нього падали на її пелюстки, і їй було радісно від тих доторків.

— Це тернове серце, — зітхнула Матіола. — Люблю тебе, колюче деревце, за твоє полум'яне серце…

Мовчав терен, загадково всміхався. Минав час. І раптом завважила Матіола, що вогняне серце вже пульсує серед гілля вікового дуба. Захоплено потягнулася квітка до могутнього дерева.

— Так це в тебе таке добре, іскристе серце? — прошепотіла вона, відкриваючи пелюсточки назустріч дубові. — Люблю тебе, мій славний велетню!

Збентежений дуб шепотів щось, але Матіола не чула його слів. Вона була охоплена полум'ям кохання.

Пізніше — о диво! — глянула Матіола на гілля дуба, але серця вогняного там уже не побачила. Воно сяяло в синьому небі — кругле, сліпуче, високе, даючи світло й життя всьому світові.

— Так це небо має таке дивовижне серце? — захоплено вигукнула Матіола, відкриваючи обійми бездонному блакитному просторові, де палахкотіло сонце. — Люблю тебе, прекрасне небо!

Та не вмістило серце Матіоли такої любові. Затріпотіла вона під палючими променями світила і, в'янучи, схилилася на землю. Намагалися терен і дуб прикрити її від немилосердної спеки, але Матіола вже не чула голосів докору й ласки.

Врятувала закохану квітку вечірня прохолода. Прив'ялі пелюстки вона скропила вологою, вдихнула нове життя. Розплющила квітка оченята й простогнала: — А де ж полум'яне серце?