Та хіба про це питають?
Кажуть люди, що настане пора, коли ромашка знову перетвориться в Білу Зірочку. Коли? Це станеться тоді, коли ще раз народиться той самий незвичайний хлопчик, убитий сином Цариці Ночі.
Ріс над тихим прозорим потоком явір. З невеличкого паростка став він могутнім віковим деревом. Під час спеки або в негоду давав притулок у своєму затінкові пастухам і мандрівникам, щедро дарував своє гілля для гнізд пташиних, оберігав кручу від обвалу.
Пишна зелена крона явора бавилась з вітрами, раділа блакитній безодні неба, насолоджувалася прохолодою весняних дощів.
Та якось прокотився над тим краєм шалений ураган, пройшла небачена злива. Бурхливі потоки води оголили коріння дерева. Глянули гілля й листя додолу — жахнулися.
— Які потворні, покорчені, гидкі нарости приліпилися до нас, — загукали вони.
— Дурні! — сказав їм Ворон, що відпочивав на верхів'ї явора. — То ж ваше коріння. Без нього і вас не буде…
— Ні, ні! — бурмотіло гілля. — Нам виродків не треба. Пора позбутися цих потвор.
І покликали вони короїдів, жучків та ще цілу хмару всілякої нечисті: благали вони позбавити їх від потворного коріння.
— Гаразд! — сказали ті і взялися до праці. Незабаром кореневище було з'їдене.
Впало могутнє дерево. Зів'яла пишна крона. Розмили дощі високу кручу, земля посунулася вниз і загатила долину, перетворивши прозорий потік у покрите ряскою та водоростями замулене болото.
Спочатку земні рослини не мали квіток. Високі дерева, велетенські трави покривали гори, степи, долини. Та куди не глянь — жодної квітки!
Звернулися дерева, чагарі, трави до Сонця:
— Полум'яний батьку! Ти запалюєш у грозовій хмарі багатобарвну райдугу, прикрашаючи небо. Подаруй і нам дещицю тих барв.
Замислився господар денного Неба. Довго мовчав. Не міг придумати, чим зарадити рослинам на далекій землі. Озвався син Сонця, золотоволосий принц:
— Я піду на землю та й оздоблю зелень барвами райдуги.
— Це небезпечно, — тривожно відповів батько. — Покидати сонячну оселю не можна безкарно. Розпорошившись на далекій планеті, ти можеш не повернутися до рідного дому…
— Я все'дно піду, — затявся на своєму золотоголовий принц. — Ти даруєш радість усесвітові, а я хочу подарувати її деревам і травам.
Зітхнув батько, проте, що мав робити, — згодився.
Прилетів син Сонця до землі, веселковим колесом почав обходити світ. І затріпотіла природа від блаженства.
Велетенськими запашними квітами вкрилися магнолії, ніжно усміхнулася рожевими пелюстками на узліссі шипшина, срібнодзвінно заспівали серед трав блакитноокі дзвоники, небесними вічками глянули на світ незабудки-братики, сором'язливо захиталися на вітрах білі гвоздики…
Безліч квітів покрили безмежні простори, ніби різнобарвна ріка розлилася по землі, одухотворюючи природу, відкриваючи людям світ краси й творчості.
Зупинився сонячний принц та й поглянув довкруж. А побачивши плоди своєї праці, щасливо засміявся. Махнувши полум'яними крильми, хотів було вернутися додому. Та де там! Витративши силу на творення квітів, він віддав свою силу землі, тож не зміг уже повернутися до осяйної оселі батька.
Заридав самотній Ярило у небі, ховаючись за темний обрій. А знесилений принц упав на землю, заливаючись гіркими слізьми. На світанку він встав, напружив усі сили, щоб полетіти, коли з'явиться Сонце, але зміг лише підняти назустріч батькові своє пломеніюче обличчя. З тої пори цар-квітка, золотоголовий соняшник, невідступно дивиться на схід: батько обіцяв йому в прийдешньому повернення до рідної осяйної оселі…
Якось юні богатирі Русі рушали на прю з ворогами, які немилосердно спустошували рідний край. Покидаючи свої села й городища, юнаки прощалися зі своїми нареченими. Після стрибків над священним вогнищем, вожак богатирів звернувся до дівчат і сказав так:
— Нещадний бій чекає на нас, любі подруги. Та ми повернемося, якщо ви берегтимете нам вірність. Ви маєте поклястися в тому перед вогнем. А ми дамо священну клятву завжди прагнути до вас!
Згодилися дівчата а тими словами. Тож, запаливши кільце вогнів, воїни та їхні наречені переступили стіну багаття і промовили слова клятви.
Поскакали комонні богатирі на битву. А дівчата зберігали їм вірність.
Доля берегла юних воїнів. Неушкодженими вийшли вони з кривавої січі, здолали ворогів Русі (так колись називалася українська земля). Весело верталися додому, радіючи майбутнім зустрічам.
Читать дальше