Олесь Бердник - Покривало Ізіди

— Тепер зможу любити тебе. Не палацами, не майном нині спокушаю серце твоє, а чарівницьким умінням бути там, де будеш ти…

Засміялася дівчина та й перекинулася на горличку. Воєвода вмить став шулікою хижим. Вона злякано скрикнула, метнулася до річки, поринула у хвилю прозору, перетворившись на білу рибку. Воєвода кинувся до неї в подобі зубатої щуки. Вона вискочила з води кізкою дикою, нажахана, помчала додому, а він — за нею вовком страшним, неситим. Нарешті обернулася вона знову на дівчину, стала біля вікна. Набравши природного вигляду, воєвода покірно схилився їй до ніг.

— Бачиш — тепер я невідступно буду з тобою! Будь моєю… — Волею чи неволею — мусила згодитися дівчина. Кілька днів готувалося весілля. В біле-пребіле весільне вбрання нарядили її слуги воєводині, а потому повезли до церкви вінчатися. Недалеко від храму побачила дівчина пастуха. Він благально й сумно дивився на неї. І раптом закричала вона своєму колишньому товаришеві: — Чи зможеш вічно кохати мене, юначе?

— Зможу! — стрепенувся хлопець.

— Тож люби мене, якщо зможеш! — вигукнула вона, стрибаючи з весільної колісниці. Воєвода кинувся за нею, та було вже запізно. Вражені люди бачили, як розтануло весільне вбрання молодої і як попливло білими пелюстками понад землею. І ось від краю до краю, скільки око сягало, спалахнули сади небаченим цвітом.

Заревів воєвода-чаклун, звився чорним вихором у небо, накинувся на один сад, на другий, третій, силкуючись зірвати білі пелюстки, щоб забрати їх собі, щоб знову повернути втрачену наречену. Та все марно! Обійняла дівчина ніжним квітом усю рідну землю, подарувала себе всім добрим людям.

І ще бачили весільні гості предивне диво: не стало пастуха, а натомість з'явився бджолиний рій. Та золотава хмаринка ніжно пойняла вишневі сади, збираючи з них запашний мед. Так воно триває й досі: вишня — вічна наречена — щороку зодягає пребілий серпанок весільного вбрання, а бджоли — посланці пастуха — цілують її, приймаючи дарунок невмирущого кохання.

Кажуть: коли падає з неба зірка хтось умирає. То неправда. Наші прабатьки стверджували: якщо падає зірка — народжується нова людина.

Сумно зірці самотою мандрувати в небесній пустелі. Дивиться вона згори на бурхливе життя землі, на заквітчані луки, густі ліси, на зграї птахів, що злітають до хмар, на дітей, котрі бавляться в пісочку біля рік та озер, і мріє стати людиною.

Прагнення народитися буває таким потужним, що перемагає тяжіння неба. Тоді зірка падає. І відразу десь закричить, заплаче дитя, сповіщаючи про появу ще одного зореносного серця. Отже, людське немовля отримує небесну душу, і та душа вічно прагнутиме до зірок, бо зіркою є невгамовне людське серце.

Одного разу позаздрив людям син Цариці Ночі. Закортіло і йому отримати зоряну душу. Але як те зробити? Адже зірка сама має вибирати для себе нове життя!

І звернувся він до прекрасної Білої Зорі. Каже:

— Хочу мати зоряну душу, як люди. Що для цього треба зробити?

— Небезпечне бажання, — всміхнулася Зірка. — Тільки коханого зірка опромінює й дарує життя радісне, а нелюбому — судились смуток, безодня жадань, пристрастей і навіть вбивство!

— А як дізнатися — любить чи не любить? — вигукнув син Цариці Ночі.

— Поміркуй! — загадково відповіла Зірка.

Причаївся в пітьмі син Цариці Ночі, невідступно дивлячись на Білу Зірку.

Міркує: любить — незлюбить? Боявся на щось зважитись. Та ось помітив він, що Зірка почала міняти барви, захвилювалася. Цариця Ночі прошепотіла синові, що Біла Зірка незабаром упаде з неба: незабаром народиться досі небачене немовля, котре вона полюбила.

І тоді зважився темний принц на злочин. Він створив із мороку та нічних туманів подобу дитини, а справжню вбив. Замислив хитрощами оволодіти Білою Зіркою, коли вона впаде для земного життя.

І ось упала Зірка, прокресливши полум'яну стежину в небесному дивоколі. Але торкнувшись несправжньої дитини, не ввійшла в неї: не було там вогнища любові.

Кинувся принц Ночі до засмученої Зірки, хотів схопити її, та вона розсипалася сріблястими іскрами по луках та полях, перетворившись на дивні квіти-ромашки, бо не могла вже вернутися до рідного неба.

Заревів від шаленства син Ночі, обернувся на скажений вихор, почав обривати пелюстки квітів, запитуючи:

— Любить — не любить! Любить — не любить!

Падають пелюстки на землю, а квітка все мовчить. Хтось із людей підслухав ті слова сина Ночі і теж почав запитувати у ромашки — чи любить вона?