Олесь Бердник: Покривало Ізіди

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

ТВОРИ, ЩО УВІЙДУТЬ В СЕРІЮ

Поза часом і простором

Людина без серця

Привид іде по Землі

Шляхи титанів

Стріла Часу

Серце Всесвіту

Катастрофа

Марсіанські «зайці»

Подорож в Антисвіт

СИНИ СВІТОВИДА

Діти Безмежжя

Дві безодні

Хор елементів

Вогняний вершник

ПОДВИГ ВАЙВАСВАТИ

Чаша Амріти

ДИКЕ ПОЛЕ

Сузір’я Зелених Риб

ПОКРИВАЛО ІЗІДИ

ОКОЦВІТ

Остання ніч

Зоряний корсар

ЛАБІРИНТ МІНОТАВРА

Альтернативна Еволюція

Словник Ра

Тартар

Вогнесміх

Падіння Люцифера

Пора звести Блакитний Храм!..

ЖИВА ВОДА

СЕРЦЕ МАТІОЛИ ТА ІНШІ ЛЕГЕНДИ

Пітьма вогнища не розпалює…

Це огненне слово — свобода

Астероїд Свободи

Камертон дажбога

Тайна Христа

Пісня Надземна

Родина Олеся Бердника висловлює щиру подяку за фінансову допомогу у виданні книги видавцям Олександру Стебеляку (м. Київ) та Юрію Височанському (м. Івано-Франківськ).

Також складаємо палку вдячність таємничій подрузі Т., яка побажала залишитися невідомою, але завдяки добрій волі якої це видання має змогу побачити світ.

Упорядник Громовиця Бердник

Всі тексти подані в авторській редакції

Від лісового городища в’ється вужакою стежечка поміж чагарями, поміж товстелезними дубами, через глинища і вузлувате коріння, мимо співучих струмків і спокійних озер. Йде по тій стежці Глиця — молодий воїн, гарячий бесідник, безстрашний звитяжець. Тільки йде не так, як в дитинстві ходив, — з веселою галасливою ватагою ровесників то за грибами, то виганяти молодих лисиць з нір, то збирати малину в душні, гарячі дні передосінні. І не так, як в юнацькі роки, — з гострою рогатиною і тугим луком, — вишукуючи сліди вовків та ведмедів. Йде він безоружний, зганьблений — руки зв’язані за спиною, голова схилена донизу, спраглі вуста міцно зціплені…

Горді дуби хитають запитливо буйним гіллям, тривожно шепоче тремтячим листям осика, плакучі віти беріз, дивуючись, опускаються долу, гнівно гудуть дзвінкими голосами стрункі велети-сосни.

Чим завинив ти, Глице? Що поганого зробив своєму роду-племені? Чи скривдив старого діда або маленьку дитину, чи не допоміг вдові загиблого вояка, чи, може, затаїв у серці недобру думу про зраду?

Глиця піднімає обличчя вгору, і сонячні зайчики весело іскряться на його блідих щоках. Сірі очі молодого вояка щиро дивляться в голубінь ясного неба, що проглядає поміж верховіттями лісу.

«Небо! Як чиста твоя далечінь, так чисте сумління моє перед родом-племенем, перед землею рідною!

Сонце ясне, Світовиде святий! Спопели серце моє своїми палючими стрілами, коли воно бодай трохи затьмарене недружніми помислами!

А зв’язали мене за правду, а ведуть мене на глум і смерть за вірність! Темні і дикі ще яровити, страх і ворожнеча роз’єднує їх, кидає на поталу ворогам — козарам і обрам. Тому й хотів я, щоб дух єднання ввійшов у душі старшин яровитських, щоб освітив їхні темні серця ясним променем братства…»

Вітер шелестить поміж чагарями, обвіває щоки Глиці ніжним подихом, куйовдить русяве волосся, щось шепоче над вухом. Що він запитує? Чом дивується? Вітер запитує, чому старшини племені не згодні єднатися з іншими племенами, чому не бажають розрізнені сили яровитів злити в одну велику силу, непереможну для степових напасників?