Кір Буличов - Оповідання

Повернувся я з космомістечка пізно, було майже темно, місяці, а їх тут штук тридцять, по черзі викочувалися з-за обрію і мчали по небу. Я пройшов до шахти, подивитися, чи все гаразд. На вершині пагорба, біля майбутнього стовбура, я знайшов хлопців з першої зміни. Вони оточили горбик і сперечалися, чи піде завтра паросток. Горбик підріс за день, був уже заввишки з мене. Я сказав, що завтра паросток ще не піде, і мені повірили, тому що я тут уже п’ять сезонів і ходжу у ветеранах. Теодора я за вечір ніде не бачив і, по правді сказати, забув про нього. І я пішов спати.

Паросток мене мало цікавив. Я бачив це вже п’ять разів. Врешті-решт навіть найчудовіше видовище, заради якого люди пролітають півгалактики, може набриднути. Для них це диво — для мене робота. Я почав збиратися в гори. У горах я знав одну печеру, де на стінах були чудові кристали смарагду. Я хотів привезти друзу Люцині. До гір добиратися півдня, та ще печерою йти день, не менше.

Я влігся спати години о другій ночі. А ще за годину мене розбудив Родрігес і запитав, коли я бачив Теодора Поляновського.

— Його немає в кімнаті. І ніде на території немає.

— Потицяється в шахті, повернеться, — сказав я. — Там Ахундов. Не пустить.

— І все-таки…

Словом, я одягнувся і, проклинаючи энтомологію, пішов до підйомника, щоб дізнатися, чи не бачив Ахундов, який чергував того вечора, Теодора.

Ахундов Теодора не бачив. З простої причини. Ахундов був виключений. Певно, Теодор підійшов до нього ззаду, приклав до носа ганчірку, просочену наркотиком, і Ахундов заснув. Винні ми самі. Звикли, що тут усіляка живність з’являється лише влітку, і поки пагін не піде, побоюватися нам нічого, та й хто з доброї волі полізе в шахту? Ахундов сидів перед входом, милувався зірками і ніяк не підозрював, що на нього зроблять такий замах.

Довелося викликати Родрігеса і доктора, щоб привести Ахундова до тями.

І тоді Родрігес сказав:

— Просто не уявляю, що тепер робити, — і подивився на мене.

— А яке останнє зведення? Може, він сам вибереться?

— Зведення нікуди не годиться. Та й сам чуєш. Не перший сезон тут.

Я й сам чув, як з-під землі йшов гул. Шахта набирала силу, почався рух соків.

— Тоді я піду, — сказав я.

— Кого з тобою послати? — запитав Родрігес.

— Нікого. Одному простіше.

— А то я з тобою піду.

— У тебе досвіду немає. До того ж, поки тебе готуватимемо, запізнимося. А у мене все готово. Я з ранку в гори збирався, в печеру, мені тільки скафандр натягнути, і я пішов.

— Ти вже вибач, Лі, — сказав Родрігес.

— Я сам винен, — сказав я. — Ти просив за ним доглянути.

Двері підйомника були зламані чисто. Я б так не зміг.

Я перевірив скафандр, узяв запасний балон і маску для Теодора, мотузки, ножі, льодоруб. Родрігес ляснув мене по шолому. До світанку залишалося години дві, і ми сподівалися, що вода не піде, хоча упевненості в цьому не було. Родрігес з Ахундовим залишилися вгорі на зв’язку. Доктор пішов розбудити Сінгха і покликати його сюди про всяк випадок з другим скафандром.

Я увійшов до підйомника, і Родрігес помахав мені, показуючи, щоб я не затримувався. Затримуватися мені самому не хотілося. Мені ще не доводилося потрапляти в шахту, коли йде вода.

Дивно було спускатися самому — завжди спускаєшся зі зміною. Стіни головного стовбура поблискували під променем шоломового прожектора. Вміст соку в породі був більшим від норми. Нудотний запах наповнював шахту, звичний, не дуже приємний запах, яким ми всі, здається, просочені навіки. Навіть крізь гудіння підйомника чутні були зітхання, шурхоти, немов за стінами ворушилися живі істоти, вимагаючи, щоб їх випустили на волю.

Внизу, в центральному залі, я постояв з хвилину, міркуючи, куди цей Теодор міг попрямувати. Тунель, що вів на захід, навряд чи міг спокусити ентомолога. Надто вже він був обжитий, вичовганий і широкий. Я не знав, чи є у нього хоча б ліхтар. Найпевніше є. Він виглядає людиною передбачливою.

Зі стін стікала вода, і підлога центрального залу була вкрита водою сантиметрів на п’ять. Я опустив забороло шолома і ввімкнув зв’язок.

— Як у тебе справи? — запитав Родрігес.

— Багато води, — пробурчав я.

Великий плоскотіл вивалився із стіни і поспішив до підйомника, немов хотів врятуватися з його допомогою. Плоскотіл голосно чалапав по воді, і я погрозив йому льодорубом, щоб він поводився попристойніше.

— Куди далі підеш? — запитав Родрігес.

— По новому стовбуру. Він іде вниз, а, напевно, твій ентомолог розсудить, що так він швидше пробереться в нетрі шахти. Його ж куди щонайглибше понесе.