Кір Буличов - Оповідання

— Мені нічого тут робити через три місяці, і ви про це знаєте, — сказав Теодор. — Мені потрібно побувати в шахті сьогодні або завтра.

— Але ж вода ж піде! — вигукнув я.

Мені стало шкода Родрігеса. Він ні в чому не винен. І покликав мене, щоб хтось міг підтвердити, що в шахту спускатися неможливо.

— Я встигну, — заперечив Теодор. — Я бував у значно гірших халепах. Ви не уявляєте. І завжди повертався. Я ж на роботі.

— Ми всі на роботі, — сказав я.

Родрігес перебирав на столі якісь папірці. Боротьба з Теодором лягла на мої плечі.

— Але якщо я не піду в шахту, то не відбудеться відкриття.

— У нас у шахті вже всі відкриття зроблені.

— Так? Що ви тямите в энтомологии?

— Нічого.

— Тоді як ви можете стверджувати, що все відкрито?

Він розкрив теку, що покоїлася у нього під пахвою. Там, між двома аркушами прозорого пластику, лежав, немов велика коштовність, шматок крила метелика. З долоню, не більше. Він був глибокого синього кольору, але я ж бо знав, що варто повернути його на декілька градусів — і виявиться, що він оранжевий, а якщо повернути далі, то він позеленіє, потім спалахне червоним золотом.

— Знаєте, що це таке? — запитав Теодор.

Мені не подобався його екзаменаторський тон.

— Знаю, — відповів я. — Чом не знати. Це метелик, його називають у нас райдужницею. І іншими іменами.

— Ви його самі бачили?

— Сто разів.

— Що ви про нього знаєте?

— Нічого особливого. Живе на деревах.

— Розмір?

— Вони високо літають. Ну, до півметра в розмаху крил.

— А скільки крил?

— Два, чотири? Не рахував.

— Вісім, — сказав Родрігес, не відриваючись від папірців. — І шість пар ніг. Мені одного разу хлопці принесли. Я хотів зберегти, відвезти додому, але міль з’їла.

— Ви можете мені спіймати хоча б один екземпляр? — запитав професор.

— Коли ж? Зараз їх немає. Будуть дерева, будуть і метелики. Тому вам і радять приїхати через три місяці. Намилуєтеся собі на втіху. Тільки смердять вони сильно. Гірше від нашатирю.

— Дарма, — відмахнувся Теодор. — Пахне — не пахне, яка до цього справа науці, якщо в жодній колекції світу немає цілого екземпляра. Якщо ніхто не знає життєвого циклу цієї істоти, якщо лише в мене є ідеї з цього приводу…

— То навіщо ж у шахту лізти?

— Послухайте, а ви не замислювалися, звідки з’являються ваші райдужниці?

— З ріпи. Звідки ж іще?

Моє твердження ввергло нашого гостя в повну розгубленість.

— Ви так гадаєте? Ви самі здогадалися чи бачили?

— Їм нізвідки більше братися, — сказав я.

— Тоді ходімо в шахту. Ми там знайдемо лялечок.

— І що далі?

— Далі? Ми розводитимемо райдужниць на Землі. Ви знаєте, що являє собою матеріал, з якого зроблені ці крила? Це ж найгарніший, найміцніший, просто неймовірний матеріал!

Родрігес витягував зі стосу паперів метеозведення на найближчі дні.

— Погляньте, — сказав він Поляновському. — Температура вже піднялася вище від норми. Почався рух соків. Сьогодні опівдні рівень сонячної радіації сягне критичного. Ви бачите, я пішов вам назустріч, викликав Лі і, нічого не розповідаючи йому, запропонував спуститися в шахту. Його думка збігається з моєю. Отож питання закрите. Завтра ви подивитеся на появу пагонів — видовище, скажу я вам, виняткове, приїжджають оператори, художники. Потім ви спіймаєте метеликів, і ми в цьому вам із задоволенням допоможемо.

— Зараз мені потрібні не метелики. Необхідно відшукати ранні стадії метаморфозу. Коли почнеться літ метеликів, буде пізно. Невже ви не розумієте?

— Все розумію, але в шахту не пущу, — сказав Родрігес остаточно.

І потягнувся до селектора, тому що й справді з хвилини на хвилину мають з’явитися гості, їх треба було розміщати: кожен упевнений, що саме він головна фігура на торжестві.

— Космодром? — запитав Родрігес. — Другий із Землі ще не прибув?

— Я потраплю в шахту. І не думайте, що зможете мене зупинити. Мене намагалися зупиняти куди сильніші особи, ніж ви.

— І як? — запитав Родрігес, який також відносив себе до сильних осіб.

— Нічого не вийшло.

Теодор захрумтів суглобами, розвернувся і зробив неймовірної довжини крок, що виніс його з кімнати.

— Ви добре влаштувалися? — запитав йому услід Родрігес голосом гостинного господаря.

Поляновський нічого не відповів. Родрігес обернувся до мене:

— Ти за ним доглянь. Він і справді може туди полізти.

— Біля шахти черговий.

— І все-таки підстрахуй.

Я пішов. Над долиною, голою, сірою, нудною до огиди, висіла холодна пилюка. У западинках лежав іній. Наближався вечір. У повітрі була якась тривога, напруга, які завжди передують вибуху весни. Над долиною дув вітер, і курява здіймалася біля куба шахтних підйомників, засипала під’їзні шляхи і валом скупчувалася біля кільця сушильної фабрики. У темніючому небі виникла зеленувата смуга — сідав корабель. До космодрому двісті кілометрів. Мені страшенно кортіло туди. Мене тягнула сама атмосфера космомістечка, де багато незнайомих людей, де метушня і шум, куди падуть з неба новини. Я повернувся до Родрігесу і запропонував йому з’їздити на космодром по гостей. Все одно комусь доведеться гнати туди всюдихід.