Кір Буличов - Оповідання

— Отже, у п’ятдесят третьому році їй вже було тридцять років, — сказав Сато.

— Читай далі, — сказав Даг.

— Тут про інше, — сказав Павлиш. — Зараз прочитаю сам.

— Читай відразу, — Даг ображався. І Павлиш подумав раптом, як давно Даг йому не заздрив і як взагалі давно вони один одному не заздрили.

— « Сьогодні притягнули нових. Вони їх помістили на нижній поверх, за порожніми клітками. Я не змогла побачити, скільки усього новачків. Але по-моєму, декілька. Дурник зачинив двері і мене не пустив. Я раптом зрозуміла, що дуже їм заздрю. Так, заздрю нещасним, відірваним назавжди від своїх сімей і дому, увязненим у в’язницю за гріхи, яких вони не робили. Але ж їх багато. Може, три, може, п’ять. А я зовсім сама. Час тут іде однаково. Якби я не звикла працювати, то давно б уже померла. І скільки років я тут? Здається, пішов четвертий рік. Треба буде перевірити, порахувати подряпинки. Тільки я боюся, що збилася з рахунку. Адже я не записувала, коли хворіла, і лише думка про Олечку мені допомогла вибратися з того світу. Ну що ж, займуся справою. Дурник приніс мені ниток і дроту. Адже вони щось розуміють. А голку я знайшла на третьому поверсі. Хоч дурник і хотів її у мене відібрати. Злякався, бідненький ».

— Ну? — запитав Даг.

— Все я читати все одно не зможу, — відповів Павлиш. — Зачекайте. Ось тут начебто продовження.

— « Я потім розкладу листки по порядку. Мені все здається, що хтось прочитає ці листки. Мене вже не буде, прах мій розлетиться по зірках, а папірці виживуть. Я дуже прошу тебе, хто це читатиме, розшукай мою дочку Ольгу. Може, вона вже доросла. Скажи їй, що трапилося з матір’ю. І хоч їй мою могилу ніколи не відшукати, все-таки мені легше так думати. Якби мені коли-небудь сказали, що я потраплю в страшну в’язницю, житиму, а всі думатимуть, що мене давно вже немає, я б померла від жаху. Але ж живу. Я дуже сподіваюся, що Тимофій не подумає, що я кинула дівчинку йому на руки і втекла шукати легкого життя. Ні, найшвидше вони обшукали всю протоку, вирішили, що я втопилася. А той вечір у мене до кінця днів залишиться перед очима, тому що він був незвичайний. Зовсім не через біду, а навпаки. Тоді в моєму житті мало щось змінитися… А змінилося зовсім не так ».

— Ні, — сказав Павлиш, відкладаючи аркуш. — Тут особисте.

— Що особисте?

— Тут про Тимофія. Ми ж не знаємо, хто такий Тимофій. Якийсь її знайомий. Може, з лікарні. Зачекайте, пошукаю далі.

— Як ти можеш судити! — вигукнув Даг. — Ти в поспіху обов’язково пропустиш щось головне.

— Головне я не пропущу, — відказав Павлиш. — Цим папірцям багато років. Ми не можемо шукати її, не можемо врятувати. З таким самим успіхом ми могли б читати клинопис. Різниця не принципова.

— « Після смерті Миколи я залишилася з Олечкой зовсім сама. Якщо не рахувати сестер. Але вони були далеко, і в них були свої сім’ї і свої турботи. Жили ми не дуже багато, я працювала в лікарні і була призначена навесні 1956 року старшою сестрою. Олечка мала йти до школи, в перший клас. У мене були пропозиції вийти заміж, зокрема від одного лікаря нашої лікарні, хорошого, щоправда, літньогочоловіка, але я відмовила йому, тому що думала, що молодість моя однаково минула. Нам і удвох з Олечкою добре. Мені допомагав брат чоловіка Тимофій Іванов, інвалід війни, який працював лісником неподалік від міста. Нещастя зі мною сталося в кінці серпня 1956 року. Я не пам’ятаю тепер числа, але пам’ятаю, що трапилося це в суботу увечері… Обставини до цього були такі. У нас у лікарні видалося багато роботи, тому що був час літніх відпусток і я підміняла інших співробітників. Олечку, на щастя, як завжди, узяв до себе пожити Тимофій до свого будиночка. А я приїжджала туди по суботах автобусом, потім ішла пішки, і дуже добре відпочивала, якщо видавалася вільнанеділя. Його будинок розташований в сосновому лісі недалеко від Волги ».

Павлиш замовк.

— Ну, що далі? — запитав Даг.

— Зачекайте, шукаю аркуш.

— « Я постараюся описати те, що було далі, зі всіма подробицями, тому що як працівник медицини розумію, яке велике значення має вірний діагноз, і комусь ці всі подробиці знадобляться. Можливо, мій опис, коли він потрапитьдо рук фахівця, допоможе розгадати і інші схожі випадки, якщо вони будуть. Того вечора Тимофій і Олечка провели мене до річки мити посуд. У тому місці дорога, яка йде від будинку до Волги, доходить до самої води. Тимофій хотів мене почекати, але я боялася, що Олечці буде холодно, оскільки вечір був нетеплий, і попросила його повернутися додому, а сама сказала, що скоро прийду. Було ще не зовсім темно, і хвилини через три-чотири після того, як мої рідні пішли, я почула тихе дзижчання. Я навіть не злякалася спочатку, тому що вирішила, що по Волзі, далеко від мене, йде моторка. Але потім мене охопило неприємне відчуття, наче передчуття чогось поганого. Я поглянула на річку, але ніякої моторки не побачила …»