Кір Буличов - Оповідання

— Розумієш, яка штука, — почувся голос Дага. — Можна стверджувати, що корабель залишений років сорок тому.

— Може, тридцять?

— Може, і п’ятдесят. Мозок дав попереднє зведення.

— Не треба старатися, — сказав Павлиш. — Навіть тридцять років тому ми ще не виходили за межі системи.

— Знаю, — відказав Даг. — Але я ще перевірю. Якщо тільки у тебе немає галюцинацій.

Перевіряти було нічого. Тим більше що вони знали — корабель, знайдений ними, йшов не від Сонця. Принаймні, багато років він наближався до нього. А перед цим повинен був віддалятися. А сорок, п’ятдесят років тому люди лише освоювали Марс і висаджувалися на Плутоні. А там, за Плутоном, лежав невідомий, як заморські землі для древніх, космос. І ніхто в цьому космосі не умів говорити і писати по-російськи…

Павлиш перебрався на наступний рівень, спробував розплутатися в лабіринтах коридорів, ніш, камер. Через півгодини він сказав:

— Вони були лахмітниками.

— А як Надія?

— Поки ніяк.

Можливо, він просто не помічав слідів Надії, проходив мимо. Навіть на Землі, варто відійти від стандартного світу аеродромів і великих міст, втрачаєш можливість і право судити про дійсне значення зустрінутих речей і явищ. Тим більше незрозумілий був сенс предметів чужого корабля. І півкуль, що легко відкочувалися від ніг, і ніш, забитих речами і приладами, призначення яких було невідоме, переплетення дротів і труб, яскравих плям на стінах і ґрат на стелі, ділянок ховзької підлоги і луснутих напівпрозорих перетинок. Павлиш так і не міг втямити, якими ж були господарі корабля, — то раптом він потрапляв до приміщення, в якому мешкали гіганти, то раптом опинявся перед коміркою, розрахованою на гномів, потім виходив до замерзлого басейну, і ввижалися довгасті тіла, вмерзлі в каламутний лід. Потім він опинився в обширному залі, дальня стіна якого була машиною, усіяною сліпими екранами, і ряди кнопок на ній розміщувалися і біля самої підлоги, і під стелею, метрах у п’яти над головою.

Ця нелогічність, непослідовність навколишнього світу дратувала, тому що ніяк не давала побудувати хоча б приблизно робочу гіпотезу і нанизувати на неї факти — саме цього вимагав мозок, утомлений від блукання по лабіринтах.

За рідкими (можна пролізти між прутами) ґратами лежала чорна, висохла у вакуумі маса. Найпевніше, колись це була жива істота завбільшки зі слона. Можливо, один з космонавтів? Але ґрати відрізували його від коридору. Навряд чи була потреба ховатися за ґрати. На секунду виникла версія, не позбавлена барвистості: цього космонавта покарали. Посадили у в’язницю. Так, на кораблі була в’язниця. І коли терміново треба було покинути корабель, його забули. Або не захотіли узяти з собою.

Павлиш сказав про це Дагові, але той заперечив:

— Рятувальний катер був розрахований на значно менших істот. Ти ж бачив елінг.

Даг мав рацію.

На підлозі поряд з чорною масою валялася порожня посудина, кругла, сантиметрів п’ятнадцять у діаметрі.

А ще через півгодини, в наступному коридорі, за прикритим, але не замкнутим люком Павлиш відшукав каюту, в якій жила Надія.

Він не став заходити в каюту. Зупинився на порозі, дивлячись на акуратно застелену сірою матерією койку, на кинуту на підлозі косинку, запрану, стару, в дрібний рожевий горошок, на полицю, де стояла чашка з відбитою ручкою. Потім, повертаючись до цієї кімнати, він з кожним разом помічав усе більше речей, що належали Надії, знаходив її сліди і в інших приміщеннях корабля. Але тоді, вперше, запам’ятав лише рожевий горошок на хустці і чашку з відбитою ручкою. Бо це було куди неймовірніше, аніж тисячі незнайомих машин і приладів.

— Все гаразд, — сказав Павлиш.

Він увімкнув розпилювач консерванту, щоб зберегти все у каюті таким, як було у момент його появи.

— Ти про що? — запитав Даг.

— Знайшов Надію.

— Що?

— Ні, не Надію. Я знайшов, де вона жила.

— Ти серйозно?

— Цілком серйозно. Тут стоїть її чашка. І ще вона забула косинку.

— Знаєш, — сказав Даг, — я вірю, що ти не з’їхав з глузду. Але все-таки я не можу повірити.

— І я не вірю.

— Ти уяви собі, — сказав Даг, — що ми висадилися на Місяці і бачимо дівчину, що сидить там. Сидить і вишиває, наприклад.

— Приблизно так, — погодився Павлиш. — Але тут стоїть її чашка. З відбитою ручкою.

— А де Надія? — запитав Сато.

— Не знаю, — сказав Павлиш. — Її давно тут немає.

— А що ще? — запитав Даг. — Ну скажи що-небудь. Яка вона була?

— Вона була вродлива, — сказав Сато.