Кір Буличов - Оповідання

Валентина вимела пилюку, і ми взялися за скрині. Звісно, Раїса вже пройшлася крізь них частим гребінцем, а потім безладно звалювала туди все, що для неї не являло комерційного чи господарського інтересу. У скринях лежали покотом старі, діряві черевики, биті чашки, ганчір’я, книги без початку і кінця, але головне — маса обривків проводів, дроту, гайок, шурупів, коробочок з діодами, уламків друкованих схем і, що зовсім вже дивно, два ретельно зроблених макети людського мозку, покреслених і навіть проткнутих подекуди шпильками.

— У професора було хобі, — сказав я. — Яке, невідомо.

Раїса, яка все чула, негайно відгукнулася з кухні:

— Ви не уявляєте, в якому я застала все стані. Дача була абсолютно не пристосована для житла. Банки, склянки і дротинки. Ще було багато цілих приладів, але ці, з інституту, з собою відвезли. Цілу машину.

«Тоді ти боялася, була не впевнена у своїх правах. Ще б пак, ціла дача у спадок. Тепер би так просто не віддала». Але вголос я висловлювати свою думку не став.

Ми витягали мотлох на вулицю, поки скрині не стали достатньо легкими, потім протягнули їх через кухню. Надворі вже підносилася гора макулатури, і вигляд у неї був жалюгідний — в комірчині це не так відчувалося. Потім я виволік з комірчини останні мішки і коробки, Валентина узяла мокру ганчірку, щоб стерти пил, а я затримався в саду, тому що раптом захотілося поміркувати про тлінність людського існування. Але нічого з цього не вийшло, роздуми на замовлення у мене не виходять. Натомість я пригадав про те, що підходить вирішальна мить, а я майже забув про неї, тому що не хотів про неї пам’ятати, і за цю годину або дві, поки ми чистили авгієву комірчину, Валентина умудрилася жодного разу не нагадати мені про сумну дійсність.

Я витягнув з купи непотребу товстий обруч з виступами, немов зубцями корони, і подумав, що раніше, знайшовши таку штуку, я обов’язково придумав би що-небудь веселе і коронував би Валентину, мов царицю Тамару. Тепер вона таких жартів не розуміє. Ну що ж, можна коронуватися самому — цар дурнів і простаків!

Я повернувся на терасу, туди, де доведеться починати розмову. І напевно, тими самими словами, що почала недавно Валя: «У мене до тебе є серйозна справа». Ненавиджу такі розмови. До доброго вони не ведуть. Але я й не сподівався на добре. Зараз увійде Валентина.

Я злякався, що вона увійде, і тут-таки з’явилася рятівна думка — слід умитися. Я кинув обруч на канапу і довго полоскався під тонкою цівкою із зеленого умивальника на сосні. Відтак я побачив, що до умивальника поспішає Валентина з рушником у руці, і повернувся на терасу. «Ну, — сказав я собі, — пора. Все сталося саме тому, що ти надто довго був ганчіркою. Досить».

Я почув, як скриплять сходинки під ногами Валентини. Мені нікуди було подіти руки. Я узяв обруч. Валентина підійшла ближче, і я відсунувся на крок.

— Що це у тебе? — запитала вона.

«А що, як Раїса почує? — подумав я. — не можна ж говорити при Раїсі». Це був чудовий привід, щоб потягнути з розмовою, але, як на зло, Раїса промайнула перед терасою і попрямувала до хвіртки. Вона напевно поспішала поквапити лахмітника. Відступати було нікуди.

— Що це? — повторила Валентина.

— Корона цариці Тамари, — сказав я. — Або царя Соломона. Все одно.

І я одяг обруч на себе, а мій язик уже почав вимовляти підготовані й ретельно відрепетирувані за ранок слова:

— Валю, у мене є до тебе серйозна справа…

І цю мить я замовк. Я не чув, що відповіла Валентина, тому що мене не стало. Це було дивне миттєве відчуття зникнення. У мене збереглися відчуття, в мені були образи і думки, але це все не мало до мене жодного стосунку. Описати це неможливо, і я присягаюся, що нічого подібного не відчував ніхто з людей. За винятком, певно, Козаріна.

Я аналізував ці свої незвичайні відчуття потім. У мозку людини мільярди нервових клітин, у кожної свої справи і свої завдання. І напевно, серед них є скількись таких, що нічого не роблять, але чекають свого моменту, в який мозку доводиться стикатися з настільки новими відчуттями, що звичайним робочим клітинам з цим не впоратися. І вони, мов детективи, кидаються на виручку, хапаючи і відкидаючи різні можливості, перебираючи варіанти, поки не знайдуть той єдиний, вірний вихід, який можна повідомити решті клітин. Якщо не так, то чому ж після перших митей паніки мій мозок дізнався, що зі мною трапилося?

Я побачив, дізнався, почув — називайте як хочете, — що коїться в голові у Валентини. Якщо ви думаєте, що я прочитав її думки, це буде невірно. Думок я не читав. Просто я опинився всередині Валі, і те, що в описі займає чимало рядків, стало моїм надбанням миттєво…