Кір Буличов - Оповідання

Скоро дванадцята. Заскрипіло в дальній кімнаті ліжко Раїси, господиня укладалася, їй рано вставати — курей годувати. У мене злипалися очі. Ані рядка я не запам’ятав з «Корозії». У мене в душі корозія, це я розумів. І розумів ще, що в двадцять один рік можна почати життя знову. Валентина теж не лягала. Вона планувала нові приниження для мене, чекала, коли я не витримаю і прийду за подушкою. Ні вже, не дочекаєшся. Я подивився на свою долоню — вона була в крові. Значить, убив комара і сам цього не помітив. Дощик стукав по даху, і йому вторив рівний шум цівки води, що зливалася з ринви в бочку біля тераси. Мені навіть нічим було накритися — піджак, ще не висохлий, висів десь на кухні над плитою. Узяти скатертину зі столу, чи що? А чом би й ні? Можу ж я зробити вранці задоволення Раїсі, коли вона поткнеться на терасу і побачить, як я використовував ринковий витвір мистецтва з чотирма вискаленими тигровими мордами по кутах. Я поставив порожню тарілку та інший посуд на підлогу і щойно узявся за кут скатертини, як Валентина підійшла до дверей — мені чутний кожен її крок, особливо вночі. Я встиг розкрити книгу.

— Колю, — сказала вона тихо, — ти зайнятий?

— Я працюю, — відрізав я. — Спи.

Вочевидь, я потім задрімав за столом, тому що прокинувся раптом від того, що дощ закінчився. І було дуже тихо, лише шелестіли кроки Валентини за дверима. «Як вона ненавидить мене!» — подумав я майже спокійно. Великий нічний метелик бився об скло веранди. Я безшумно зробив крок до канапи і, не загасивши світла, відразу заснув.

Прокинувся я досить рано, хоча Раїса вже розмовляла зі своїми дорогоцінними курми під самою верандою. Був сонячний і вітряний ранок, скрипіли стовбури сосен, і в кутку веранди дзижчали оси. Я не відразу втямив, чому я сплю ось так, немов на вокзалі. Перші декілька секунд у мене був чудовий настрій, але тут квантами почали повертатися думки і слова вчорашнього вечора, і я скинув ноги з канапи — мені не хотілося, щоб хто-небудь побачив мене. У кімнаті було тихо, я зазирнув туди. Сім’я спала. Тільки Коська робив це безтурботно, а Валентина — скулившись і заховавши голову під ковдру, — навіть уві сні вона уникала мого погляду.

Я узяв рушник та зубну щітку і спустився в сад, до умивальника, що висів на стовбурі сосни. Поки я мився, Раїса нечутно підкралася з-за спини і прошелестіла:

— Солодко спите, голубки, без молока залишитеся.

Вона не вітається, і я не буду. Але в її єхидній фразі був здоровий глузд. Через два будинки жила бабця Ксенія, у якої ми брали молоко. Я, не кажучи й слова, підхопив з тераси бідон і пішов до хвіртки. Я йшов і дивувався з себе: я був спокійний. І не міг відразу зрозуміти причини свого спокою. І лише коли повертався назад, зрозумів, в чому справа: виявляється, поки я спав, ухвалив рішення. Неначе вирішив уві сні задачу, яку не міг вирішити декілька днів підряд. Сьогодні я побалакаю з Валентиною. І скажу їй усе. Так можна відкладати розмову на роки. Є сім’ї, в яких хтось також відкладає таку розмову. Рік відкладає, два, п’ять, а там уже пізно.

Валентина вже схопилася. Вона дзвеніла посудом на кухні і, почувши, як я піднімаюся сходами на веранду, крикнула звідти:

— Молодець, що про молоко здогадався!

Розшифрувати ці слова було заввиграшки. Значить, Раїса повідомила, що без її нагадування я залишив би дитину без молока.

Спочатку я хотів сказати про розлучення просто за сніданком і навіть придумував перші слова, але злякався, що Валентина прийме мої слова з повною байдужістю — це вона вміє — і скаже лише: «Будь ласка». Мені хотілося, щоб вона відчула те, що відчуваю я, хоча б п’ять відсотків від цього. І я намагався тримати себе за сніданком в нормі, і, коли Валентина розповідала мені, як Коська вчора відкрутив песику голову, я слухняно посміхався.

— Ти наївся? — запитала Валентина, допиваючи каву.

— Звісно, — відповів я і потягнувся за «Корозією металів».

Вона натякала на те, що я з’їдаю більше, ніж заробляю. Крім того, у будь-яку мить вона могла запитати, чи добре я провів ніч. «Корозія металів» потрібна була мені як ширма. Мені треба було зміркувати, коли почати розмову.

— Колю, — сказала Валентина, — у мене до тебе є серйозна справа. Лише не ображайся.

У мене обірвалося і впало серце. Я ніяк не припускав, що Валентина випередить мене. Невже вона знайшла собі нового принца? Може, за допомогою Раїси Павлівни, послужливої старшої подруги? Чому я сам не заговорив до сніданку!

— Так, — сказав я байдуже.