Володимир Шитік - Остання орбіта

— У інструкції є додаток, пам’ятаєш? « За винятком випадків, коли явище безпосередньо загрожує життю людини », — посміхнувся Балачан.

— Не можу з тобою сперечатися, — відмахнувся Камай, — ти, либонь, знаєш усі параграфи і додатки, починаючи з епохи раннього космосу. Однак у даному випадку нашому життю нічого не загрожує.

— Коли б не ти підкинув мені там, у тіснині, цю ідею, я б сказав, що ти занадто правильна людина для дослідника, — Балачан хитрувато зблиснув очима. — Так що не прикидайся. І не притлумлюй у собі, коли вона часом навідує тебе, ту божевільну іскорку, яка одна обіцяє великі відкриття. Не бійся її!

— Мудрагелі! — Тарасевич демонстративно позіхнув, посунув на край столу брудний посуд, почекав, поки робот прибере, і підвівся: — То я піду підготую гравіліт. Так, командоре? І проб’ю дірку в корпусі, щоб створити оцю саму загрозу, — він засміявся і вийшов.

— Заздрю Тарасевичу, — сказав Камай, — ніяких сумнівів.

— А ти не вважаєш, що це занадто просте пояснення? — задумливо відказав Балачан.

— Мудрагель, — тоном Тарасевича повторив Камай і спитав: — Мені на станцію чи з тобою?

— Твоя черга чергувати, отже, на станцію. А я спробую порушити твою інструкцію. Як ти дивишся на це?

— Тебе не переконаєш. Але хоча б не покидай гравільота, — він зі студентської лави з повагою ставився до імені Балачана і тому не відчував за собою права оскаржувати його рішення, навіть несподіване, нелогічне.

Балачан мовчки кивнув головою. Не міг він сказати турботливому товаришеві, що його порада марна. Бо яка різниця — сидіти на станції чи в кабіні гравільота? А йому було важливо на власні очі побачити нічну долину, доторкнутися до каміння пальцями, відчути ледь вловимий посвист вітру у вузьких тіснинах. І шурхоти. Коли б можна було почути їх власними вухами, без посередників-приладів. Саме почути, а не розглядати їх перекладеними на мову цифр і графіків, наче препарованих. Але про це він може лише мріяти. Залишкова атмосфера Кам’яного М’ячика не лише дуже розріджена, але й відрізняється від земної. Так що, можливо, даремно він ломиться у відчинені двері — навіть вийшовши з кабіни, він, позбавлений тих самих приладів, які поступаються людському мозкові, побачить і зрозуміє ще менше.

Це був не надто оптимістичний висновок, і все єство Балачана протестувало проти нього. Погодитися з ним — значить визнати, що є межа, за яку людині не переступити.

Опівночі Камай повідомив, що прилади знову відзначили появу шурхотів. Балачан відразу ж виїхав з бази. Опинившись над долиною, він безшумно опустив гравіліт, притулив його під скелею. Потім схаменувся, засміявся. Все-таки діє інстинкт самозбереження: хіба не можна було залишити гравіліт посеред долини? Повеселілий Балачан легко перестрибнув через борт.

Нічна долина виявилась такою ж гарною. Скупе відбите світло, яке посилала на Кам’яний М’ячик сусідня планета, не давало напівтіней, і це створювало ілюзію звичності, натуральності. Неначе знаходився Балачан у Гімалаях, а з неба світив звичайнісінький Місяць. Далекі скельні нагромадження уявлялися хвойними лісами, окремі гігантські валуни — хмарочосами, з вікон яких зовсім недавно лилися яскраві електричні струмені. Прагнення на чужій планеті завжди шукати земної подібності, притаманне, наскільки було відомо Балачану, всім космонавтам, дивувало його. Однак і його самого, виявляється, воно не оминуло. Невже він мимоволі сумує за Землею? А може, це просто внутрішня переконаність, що нема у Всесвіті нічого кращого, досконалішого, аніж усе земне? І чи не перешкоджає це людям на чужих планетах, де багато що не вкладається у готові мірки? Напевно, Тарасевич, підслухавши його думки, не стримав би єхидної репліки: «Мудрагель». Далебі, це було б справедливо. Зараз не час для самокопирсання…

У тіснині, куди Балачан повернув, було темно. Він засвітив ліхтар, скерувавши промінь під ноги, прислухався. Дув вітер, певно, за тутешніми мірками шалений — його ледь помітний опір Балачан відчув з великою приємністю. Виник в шоломофоні й посвист, майже нечутний, але все одно жаданий, немов долинав з димаря якоїсь опалюваної хатки, які залишені на Землі для аматорів природи. Знову його мозок шукав і знаходив звичні аналогії, і це почало сердити Балачана.

Він перейшов тіснину аж до наступної долини, затим звернув у сусідню, в останню, третю. Десь поряд з ним у цей час народжувалися й жили шурхоти, Камай про них відразу повідомляв. А йому здавалося, що в пітьмі тіснини нічого стороннього не існує. Певно, він подумав про це вголос, бо Камай спитав: