Володимир Шитік - Остання орбіта

З вузла зв’язку Балачан пройшов до своєї кімнати, дістав з портфеля кристалики з записами дипломної роботи і вкинув їх у трубопровід, що вів до анігілятора.

Все навколо було одноманітне, понуре: голі, зруйновані часом гори, кратери з оплавленими схилами, пісчані плато, звивисті, мов річища колишніх рік, сухі долини. Щось середнє між Місяцем і Марсом. Вдивляючись у цей сумний пейзаж, Балачан іноді сам дивувався, чого це він потрапив сюди, хоча саме через його наполегливість і відкрили тут спостережну станцію. Однак на Землі йому все уявлялося інакшим.

Експедиція Туровця, яка повернулася з простору півстоліття тому, помітила на цій планеті системи Лаланда щось незвичайне. Начебто, як тільки далекий і яскравий Лаланд ховався за небосхилом і на небі блакитним розсипом спалахували зорі, у вузьких тіснинах, що були поблизу стоянки зорельота Туровця, виникали таємничі шурхоти.

Тоді Туровцю не надто повірили. Від планети, яку попередні експедиції назвали Кам’яним М’ячиком, ніхто нічого незвичайного не чекав. Повідомлення поклали в архів, і там воно пролежало аж до того часу, поки на нього не наткнувся він, Балачан.

Хтось інший навряд чи звернув би увагу на ці рядки серед величезної за об’ємом і різноманітністю інформації, яку доставила експедиція. Балачан же любив космічні загадки, вважав, що кожне явище повинно мати пояснення. Це не мало.

Балачан відшукав Туровця, який уже не ходив у простір, і попросив розповісти про ті шурхоти більш докладно, аніж було у звіті. Начальник експедиції нічого особливого не додав. Сказав, що їх вразило відчуття якоїсь переміни в нічному житті планети, і хоча вони її не зрозуміли, в щоденнику, однак, зробили запис. Чому не проникли у суть? Пошкодували часу, бо нічого певного не бачили. Балачан, коли вже йому щось вбивалося в голову, робився напористим. Він цілий день доймав питаннями Туровця, і врешті в густому тумані, який окутував таємницю шурхотів, ніби зблиснув непевний промінчик. У одну з ночей, як згадав Туровець, в них двічі зникав радіозв’язок між зорельотом і пошуковими групами, які працювали в тіснинах. Ненадовго, хвилини на три щоразу. Причину з’ясувати, однак, не вдалося.

Фахівці зорельота тоді висловили міркування, що в усьому було, вочевидь, винне перемінне силове поле планети, яке на той час могло різко посилитися. І хоча ніхто раніше цього поля не помічав, слово «перемінне» відіграло свою роль і з висновком фахівців погодилися. Тому й потрапило повідомлення Туровця на полицю у сховищі. А Балачана збіг насторожив.

Після розмови з Туровцем Балачан розгорнув бурхливу діяльність. Ходив по комітетах Академії наук, доводив, переконував, вимагав. І домігся свого. Разом з двома добровольцями, такими ж шукачами космічних таємниць — Камаєм і Тарасевичем, — він опинився на Кам’яному М’ячику. З того дня минуло вже сорок земних діб, а він усе ще не міг по щирості сказати, даремно чи ні летіли вони сюди. Коли й була таємниця, то планета міцно тримала її, поспіхом ховаючи від чужих очей і вух. Здавалося, не вистачить того року, який був відміряний Балачану і товаришам на пошуки таємниці планети.

Щовечора один з їх трійки вирушав до тіснин, де люди Туровця відзначили нічні шурхоти. Там була створена спостережна станція. В затишнім будиночку, обладнаному досконалою технікою, можна було, не боячись нічого непередбаченого, спостерігати за тим, що відбувається на схилах гір і в долинах. А спостерігати, власне, не було за чим. Щоправда, шурхоти виникали. Чутливі прилади вловлювали щось схоже на рух, немов хтось спритний і обережний крався повз стіни спостережної станції. Принаймні, так лунали в навушниках ці шурхоти. Але коли їх залишали істоти, то були вони, певно, невидимками, бо на екранах жодного разу не майнула навіть тінь. І Камай з Тарасевичем все частіше зауважували Балачану, що шурхоти певніше за все виникають внаслідок значної різниці денних і нічних температур, які породжують певні електричні явища.

Це було вельми схоже на правду, і в Балачана після таких розмов починало тривожно нити серце. Він напружено думав тоді, чи не припустився помилки, піддавшись уявній загадковості випадку. Затим переконаність брала гору. Шурхоти ж бо існували, а силове поле — ні. І навіть коли він з хлопцями з’ясує, чому переривався зв’язок, звісно, якщо це явище має стосунок до планетних умов, то й тоді вони не даремно прибули сюди. Але, як на те, зв’язок працював бездоганно, і Балачан губився, що йому розгадувати — шурхоти чи провали в з’язку.