Володимир Шитік - Остання орбіта

Можна було повертатися на Землю. Але Балачан був сумлінним студентом, навіть занадто педантичним. Там, де інші обмежувалися рекомендованим списком книг та довідників, йому обов’язково треба було знайти ледь не все, що стосувалося теми. Ця риса заважала навчанню, бо, відволікаючись на дріб’язок, він відставав від однокурсників. Однак переламати себе не міг. Такий вже був у нього характер.

Цей самий характер примусив Балачана затриматися. Хтось з працівників архіву в останню мить сказав йому, що є ще один сигнал, нерозшифрований, який, можливо, належить «Червоній блискавці», бо прийнятий на її хвилі. А чи міг він поїхати, не впевнившись, що сигнал не має ніякого відношення до його зорельота? Звичайно, ні. І хоча до відправлення рейсового планетольота «Марс-Земля» залишалося небагато часу, він пішов у сховища.

Навряд чи можна було назвати це сигналом, посланим рукою людини. Якби не хвиля, на нього ніхто не звернув би навіть уваги. На екрані металися хаотично розкидані рисочки, в динаміку чулося потріскування, як від звичайних випромінювань з космосу. Оператор співчутливо поглядав на Балачана, але допомогти не міг. З жалем утішив:

— Хіба мало в просторі джерел енергії? Ще встигнеш на планетоліт.

Це була слушна порада. Тільки не для Балачана. Оператор, певно, не чув легенди, яку ось уже чотири роки, як дотепний жарт, передавали старші покоління студентів першокурсникам. Буцімто Балачан відмовився складати залік з механіки. А на здивоване запитання викладача зауважив: «Мені дісталися двигуни внутрішнього згорання». Викладач не зрозумів. Тоді Балачан пояснив: «У нашому музеї їх немає. Не можу ж я говорити про те, чого ніколи не бачив». Викладач стримав усмішку і спитав: «А як нам бути?» Балачан відказав: «Днів через два я закінчу діючу модель двигуна, тоді й складу залік». Залік він справді склав. Блискуче. Але з запізненням, коли його однокурсники були вже на екскурсії в підводній Антарктиці.

Забравши запис цього нерозшифрованого сигналу, Балачан рушив у лабораторію.

Він працював добу, другу, третю… Спочатку співробітники архіву поблажливо і трохи іронічно посміхалися, потім здивовано хитали головами, мовляв, упертість не до речі. А на четвертий день в Балачана з’явився помічник — той самий оператор, який радив йому поспішити з від’їздом. А незабаром з Балачаном працювали всі, хто був вільний від вахти і основної роботи. Вони повірили йому.

Однак минали дні, а результатів не було. На екранах щораз виникали вже добряче набридлі всім хаотично розкидані рисочки. Двічі просив Балачан дозволу в Касая затриматися. Наставник знав свого учня і, не задаючи питань, дозволяв.

І раптом рисочки заговорили. Сталося це, коли Балачан якось уночі вирішив розбити сигнал на частини, чергуючи кількість рисочок по групах від нуля до дев’яти.

Це був випадок. Але, кажуть, випадок любить наполегливих. Балачан був наполегливий. І на екрані він побачив ту саму планетну систему Поллукса. Тільки поряд з п’ятою планетою світилася ще одна цяточка, наче супутник. Балачан спробував збільшити зображення. Цятка заблищала яскравіше, стала світлішою від планети і ледь помітно зрушила з місця. Дуга, яку вона описала, була частиною правильного кола… А потім екран згас. Сигнал був прийнятий не повністю. Очевидно, не збагнувши, оператор не записав його до кінця.

Балачан розбудив своїх добровільних помічників і ще раз з ними переглянув фрагмент цієї передачі, що прибула з чужого світу. У цьому він не сумнівався. Шарепі чи Гаю не було потреби загадувати співвітчизникам загадки. Але що означала ця передача? Здогадки змінювали одна одну. Найбільше йому сподобався висновок, що це гуманоїди з системи Поллукса, використавши хвилю «Червоної блискавки», передали на Землю звістку про себе і зореліт, який дістався до них і став супутником п’ятої планети, населеної розумними істотами…

Одначе Балачан не був би самим собою, якби прийняв цю привабливу думку за аксіому. Він не міг собі відповісти на багато запитань, і серед них на найголовніше: чому мовчав Шарепа? А без цього не відчував за собою права робити бодай приблизний висновок.

Не відповідаючи на привітання товаришів, він прийшов на вузол зв’язку і викликав Землю. Касай слухав його.

— Учителю, — сказав Балачан, — я не написав дипломну. — Він почекав, чи не скаже щось Касай, і тоді додав: — Я не буду істориком. — Касай мовчав, і Балачан дозволив собі ще одну фразу: — Колись людина повинна перехворіти космосом.