Володимир Шитік - Остання орбіта

Зрештою і тут, на Марсі, він опинився зовсім несподівано. Цього року закінчує університет, спеціалізувався на рінній космічній історії. Коли ж надійшла пора братися за дипломну роботу, Касай, його керівник, несподівано запропонував йому змінити тему, взяти більш пізній час — перші польоти до зір. Тема в історії була зовсім не розроблена. І не дивно. Епоха польотів до зірок почалася якихось півтора столітя тому.

Власне кажучи, це була не та історія, яка вабила Балачана. Вона майже не мала здобутків. Бо навіть перші зорельоти не повернулися ще зі своїх подорожей, час і відстані яких вимірювалися світловими роками. Тільки окремі і часто непевні звістки про ті зорельоти дійшли наразі до Землі. Але Балачан поважав свого викладача, який навчав його з першого курсу. І щоб не засмучувати доброго вчителя, згодився змінити тему.

Очевидно, керівник зрозумів, що у цій згоді не вистачає душі, зацікавленості, яка єдина примушує людину жити улюбленою справою. Бо, переглянувши план роботи, він задумливо сказав:

— Я гадав, що в дитинстві всі мріють про зорі.

Балачан здивувався. Цей висновок навряд чи витікав з аналізу плану дипломної роботи, складеного згідно наукових вимог. Але разом з тим керівник не помилився. Балачан, коли навчався в школі, справді ніколи не мріяв стати астрольотчиком. Щоправда, він був винятком у своєму класі. Космос тоді для школярів був як поезія. Бо хто в тому віці не пише віршів! Балачан не писав, і Касай це зрозумів. Що, однак, привело його до цієї думки?

Балачан знав, що викладач сам мріяв про далекий космос не тільки в дитинстві. Навіть був близький колись до того, щоб мрія стала явою. Перешкодив недоречний випадок — Касай на тренуванні зламав ногу. Зореліт «Червона блискавка», екіпаж якого складався в основному з однокашників Касая по космічній школі, стартував без нього. З того часу минуло більш як півстолітя. Касай усі ці роки виховував молодь, вів в університеті спецкурс з ранньої космічної історії, і ніхто не чув від нього бодай слова про польоти до зірок. Тоді чому він раптом порушив мовчанку? Наболіле ж треба віддавати тому, хто здужає його прийняти.

Балачан не переоцінював себе, не знаходив у собі якостей, які б обіцяли успіх у дослідженнях з нової теми. Більше того, він відчував, що вона не захопила його. Ну що ж, він виконає роботу, коли того хоче наставник. А потім повернеться до пори Гагаріна і Армстронга. Але, розмірковуючи так, він не міг позбутися неспокою. Він не любив неясностей.

І ось відрядження на Марс. Тут знаходиться найпотужніша в Сонячній системі станція далекого зв’язку і при ній — Центральний космічний архів. У ньому збергігаються всі матеріали про освоєння і завоювання космосу. Починаючи з першого штучного супутника Землі і аж до нерозшифрованих сигналів, які прийшли в Сонячну систему — чи від земних зорельотів, спотворені відстанню і перешкодами, чи, найімовірніше, від безконечно далеких галактик або пульсарів.

Балачан не вірив у сигнали, які ніби-то прийшли від інших цивілізацій. Ще ніхто не зустрів їх досі навіть у далекому Всесвіті. Усе, що не піддається розшифровці, — породила мертва природа.

Попрощавшись з диспетчером в космопорту, Балачан сів у електромобіль. Він не міг заблукати. До Центрального архіву вело добре шосе. Здалеку воно було схоже на ріку, що текла між червоних пісчаних барханів.

Електромобіль міг розвивати фантастичну швидкість, але Балачан не поспішав. Він увімкнув автоматичне керування, а сам, не відриваючись, дивився, як насувається на нього з близького обрію сутінкова від фіолетового неба, безкрая пустеля. Одноманітність пейзажу не розчарувала його. Він бачив багато телепередач про Марс і був готовий до будь-якого видовища. Однак чи можна неживе зображення порівнювати з самою природою! Навіть крізь сферичне скло кабіни пустеля не була подібна на свою кінокопію. Вона жила, вона була поряд, її можна було торкнутися, на ній можна було залишити свої сліди.

Балачан зупинив електромобіль, вийшов на шосе.

Сонце стояло в зеніті. Незвично маленьке, яскраво-золоте, воно не пекло, як на Землі в пустелях, а якось сумно й лагідно гріло обличчя, ледь пробиваючись крізь скло гермошолома. І світла давало мало. Навіть у ясний марсіанський полудень на небі було видно зірки й сузір’я.

Балачан переступив білий захисний бордюр і закрокував у глиб барханів. Спинився тільки тоді, коли зникло і шосе, і електромобіль, а пустеля лежала перед ним такою, якою вона була: інопланетною, чужою.