Володимир Шитік - Остання орбіта

Ремонтувати пошкоджену дюзу неймовірно важко. Все навколо заражене радіоактивними частинками, які випромінює другий двигун. Нас оточує хоч розріджена, але все одно отруйна атмосфера Юпітера. С. В. сказав, що наші костюми, в яких ми виходили на Марс, тут непридатні. С. В. І П. К., коли виходять тепер на поверхню, одягають інші, спеціально зроблені для таких умов. Подивилися б ви на них в тих костюмах. Справжні малорухливі механічні роботи. У скафандрах не тільки працювати, обернутися незручно, не кажучи вже про те, яке зусилля потрібне, щоб підняти, наприклад, руку. Так, наші спеціальні скафандри, зроблені з свинцевих сплавів, напевно, дуже важкі (я не одягав ще такий костюм). У місцях з’єднань, відповідних суглобам людини, вони так точно підігнані, що одна частина ніби прилипає до іншої. Але і це ще було б півбіди. У наших скафандрах незвичайно жарко. Виявляється, мали рацію ті, хто стверджував, що Юпітер — остигаюче сонце.

П. К. І С. В. зробили вже три виходи на поверхню. Кожного разу вони повертаються знесилені, мовчазні. Посидять нерухомо годину, другу, перекусять і знову за роботу.

Чому мене не беруть з собою на поверхню? Я б теж працював. А так, залишаючись наодинці, не можу ні читати, ні дивитися кінофільми. Все валиться з рук.

Чи встигнемо? Невже не вирвемося? Ні, бути такого не може. Я дуже хочу жити, я боюся згоріти або задихнутися газами. Невже з нами помре все, що ми дізналися про космос, про Марс, про Юпітер? Як я хочу повернутися на Землю!

4 квітня

Якось ніяково читати минулий запис. Хіба іншим не було страшно? А вони не розкисали, знайшли в собі сили, щоб працювати навіть тоді, коли раптом здалося, що все це — марна трата сил. У розрахунки, очевидно, вкралася помилка, або ми не зовсім точно знаємо будову Юпітера. «Набат» несподівано знову почав відхилятися убік від тієї кривої, яку розрахували нам обчислювальні машини. Я бачив, як зблід Павло Костянтинович, яким упертим вогнем зажевріли його очі, як спохмурнів Степан Васильович, коли я показав їм карту нашого шляху. Вони не стали навіть відпочивати, а відразу ж повернулися в космос, повний метанової отрути. Вони працювали не покладаючи рук і перемогли! Оце люди!

Дюза запрацювала тридцять шість годин тому. Але все одно про відпочинок годі було й думати. Ми знаходилися за півмільйона кілометрів від Юпітера, чи від того, що називають Юпітером. Бо, як стверджують прилади, там, окрім дуже щільних газів, нічого немає. Проте й тих газів вистачало, щоб тримати нас на міцному ланцюгу. Добу працювали дюзи на повну потужність, і за цю добу ми зуміли лише повернути ніс корабля убік від Юпітера. Потім стали рухатися — сантиметрами, метрами. Тремтіли від сильної вібрації навіть переборки. Але ми вирвалися!

6 квітня

Небезпека залишилася позаду. На екрані телескопа злий Юпітер, як і десять днів тому, здається всього лиш кумедним кошлатим клубком. Як добре, що від нього нас відділяють вже мільйони кілометрів. Це найрадісніше, що я можу записати.

Але наші випробування на цьому не закінчилися. Сьогодні вранці С. В. сказав:

— Пального для ядерних двигунів залишилося стільки, що його вистачить або повернутися звідси додому, або долетіти і зробити посадку на Плутоні. Решту втрачено в боротьбі з Юпітером. Що робитимемо?

Як і минулого разу, вирішувати повинен був кожен самостійно, і рішення ухвалювалося тільки одноголосно. Я мовчав, бо розумів, що говорити можна тільки тоді, коли слова можеш підкріпити знаннями. Але мені дуже хотілося, щоб мої старші товариші знайшли можливість летіти далі.

— Пальне слід знайти на Плутоні, — сказав П. К. — Шукатимемо і знайдемо, — повторив він. — Можна навіть спробувати виготовити його штучно. Неважливо, якщо на це знадобиться рік-другий. У нас вистачить запасів харчів і кисню, і — я впевнений, — терпіння.

— Та-а-ак, — промовив Бурмаков і звернувся до мене: — А ти, Вітю, що думаєш?

— Згоден з вами! — відповів я.

— Хитрун! — перший раз після Марса Бурмаков засміявся весело, невимушено. — Ох і хитрун. Значить, нікого з нас не хочеш образити? Ну що ж, друзі, в такому випадку летимо далі!

Суворий, небагатослівний, як кожен, на чию долю випало чимало труднощів, Бурмаков був проте привабливою людиною. Духовна сила командира викликала у Павла і Віті бажання бути схожими на нього. І, напевно, тому замкнутість Бурмакова з часом передалася і їм. Вони рідко говорили про свої переживання, не згадували про минуле. Обом здавалося, що це буде неприємно Бурмакову, в особистому житті якого було, мабуть, більше трагічного, аніж щасливого. Вони берегли спокій командира, не знаючи, якого болю завдають йому цим. Зайнятий довгі роки наукою, він не вмів говорити про інтимне, хоча, як і кожна людина, потребував таких розмов.