Володимир Шитік - Остання орбіта

— Степане Васильовичу! — заблагав Павло. — Кільце Сатурна — вузенький крижаний диск, я впевнений у цьому. Там нам ніщо не загрожує.

— Можливо, — м’яко відповів Бурмаков, — але у нас завдання. Хіба по дорозі назад…

Павлові довелося погодитися з цим доказом.

«Набат» ішов з подвійним прискоренням. Його швидкість щосекунди збільшувалася і незабаром досягла астрономічної цифри — близько мільйона кілометрів за годину. Вперше за час польоту астронавти відчули, що таке тривале перевантаження. Було важко дихати, рухатися, хотілося спати. А вахти щодня ставали цікавішими.

Блискучий диск Юпітера, що нагадував спочатку розфарбовану сервізну тарілку, не поміщався вже в ілюмінаторі. І чим більше він ріс, тим більше змінювався. Аміачна і метанова атмосфера гігантської планети безперервно пульсувала, спалахувала тьмяним полум’ям і затухала.

— Здалека досить нешкідлива і навіть красива планета, — подивившись в телескоп, задумливо сказав Бурмаков. — Боюся, що ми дуже близько від неї йдемо.

— Мільйон кілометрів — це близько? — здивувався Вітя.

— Не забувай, що в об’ємі Юпітера вміщається тисяча триста земних куль. І хоча середня щільність його дорівнює 1,34, він має велику силу тяжіння. Уяви собі на мить, що людина в своєму звичайному костюмі ступила на поверхню Юпітера. Знаєш, що з таким сміливцем буде? Його сплющить, мов млинець. Ось який Юпітер!

Побоювання Бурмакова мали підставу. Не минуло й двох днів після цієї розмови, як швидкість корабля раптом стала знижуватися. Двигуни працювали немов на гальмування. Ще через день прилади відзначили відхилення від курсу. Юпітер, як мовиться, гнівався. Його щупальця-протуберанці простягалися на десятки тисяч кілометрів, ніби силкуючись захопити корабель із зухвалими людьми, які наважилися залетіти в його володіння. Не дістаючи, вони згущувалися, зникали, залишаючи після себе лише сіруваті хмарки. Прилади-пастки, які безперервно аналізували склад навколишньої космічної речовини, стали вловлювати отруйні суміші, характерні для атмосфери Юпітера.

А потім космонавти відзначили, що в просторі стало тепліше. Тепло випромінював Юпітер. Воно виходило звідкись з його, здавалося, бездонних надр, в яких відбувалися, не стихаючи ні на мить, якісь складні ядерні процеси.

Щоб подолати зростаюче тяжіння Юпітера, довелося пустити атомні двигуни на повну потужність. Становище поступово стало поліпшуватися, стрілка, що вказувала прискорення, зрушила з нуля. Астронавти зітхнули з полегшенням, аж раптом трапилося непередбачене: прорвало пластир, накладений на дюзі, пробитій недавно загадковим вибухом. «Набат» відразу втратив швидкість, став важкокерованим і почав лягати на еліптичну орбіту, яка з часом повинна була закінчитися десь з другого боку Юпітера, якраз в центрі диска. Це за декілька секунд обчислили електронні машини.

— Скільки у нас залишилося часу? — Бурмаков був на диво спокійним, немов відбулася звичайна затримка.

Машини миттєво зробили нескладний розрахунок. Павло подав командирові перфострічку, поцятковану знаками.

— Ого! Цілий тиждень. Ну, скажімо, шість, навіть п’ять днів. За цей час ми повинні відремонтувати або замінити дюзу. Тоді ми ще зможемо посперечатися з нашим сердитим богом. Доведемо йому, що людина сильніша.

— У космосі, в умовах все зростаючої сили тяжіння Юпітера і підвищення навколишньої температури дюзу не заміниш, — сумно посміхнувся Павло.

— Але іншого виходу немає.

— Є. Потрібно знову накласти пластир. На це знадобиться менше часу. Зі всіма відключеннями і очищеннями — сорок-п’ятдесят годин. Ну, найбільше, шістдесят.

— А що гарантує від нового розриву?

— У нас буде в запасі декілька діб, і ми зможемо не вмикати відремонтовану дюзу на повну потужність.

Бурмаков погодився не відразу. Тричі давав він роботу рахунковим машинам, поки ухвалив остаточне рішення.

31 березня за земним численням

А у нас переплуталися всі дні. Якось не щастить нам після Марса. Природа ніби мстить, що ми зазирнули в одну з її найпотаємніших таємниць. Ми, звичайно, доб’ємося свого, не відступимо. Але бачу, як це важко. Був поранений П. К. І напружено працював С. В. І коли нарешті можна було б відпочити, — нова біда. Вона лягла на плечі С. В. І П. К., який — хай не приховує від нас — ще не видужав. Я намагаюся допомагати чим можу, проте мені мало що доручають. Диваки, вигадують різні причини, аби мені було легше. Наче я й справді маленький. А про себе не думають. Я сьогодні навмисно проглянув кінострічки, зроблені незадовго до нашого вильоту. І можу прямо сказати, що С. В. І П. К. виглядають на десять років старшими. А як вони схудли — просто шкіра та кістки. Котру ніч вже не сплять, особливо С. В. Та що вдієш. Становище наше дуже небезпечне. Ми навряд чи вирвемося з обіймів Юпітера. Мені про це не кажуть, приховують, наче я сам не розумію. Хай гадають, що я нічого не знаю, якщо їм легше від цього.