Олександр Тесленко - Кут паралельності

Твій Андрій Стиг ».

Алекс Рілл сидів у своєму кабінеті і намагався працювати. Він вже Другий день не виходив навіть обідати. Зачинивши двері, аби не чути жодного стороннього кроку, голосу, подиху, сидів закам’яніло за столом і намагався писати роман про лікарів і про самого себе, про життя, в якому так багато умовнос-. тей, але мусить бути і багато однозначних істин, намагався підійти до розуміння вищої життєвої сугності поза дощем і мрякою, поза досягненнями цивілізації і людським бажанням дармового щастя, але хворобливе відчуття якогось внутрішнього провалля, порожнечі зупиняло думку.

Портативна «Елоктронікс» кволо дзуміла втомленою мухою.

Думки про життя і смерть, про безцільність дощового існування переходили в думки про творчість, про правду життя і мистецтва. «Що писати? Як? Хто читатиме? Тюжить дощ за вікном. Він накладає печать суму на кожну постать і на кожну думку, на кожен рух і на кожен рядок… Навіщо писати? Щоб розважити ці сірі обличчя? Але ж їх не розважиш — не звеселиш і не засмутиш, бо не розважиш самого себе. Правда життя — це дощ за вікном і безбарвні намагання щось робити, діяти, радіти з чогось. Лише намагання. І ця правда ніколи не стане правдою мистецтва, правдою високого палацу, де людина — єдиний повелитель і володар. Любити життя і бути порадником людям! Любити цей дощ! Брехати про радість від кожного прожитого дня! День життя — це день дощу. І кожне слово: чи про Григора Завіру, чи про його складні операції, чи про Марту Урбан, чи про самого себе, — кожне слово буде мертвим. Буде мертвим, але нагадуватиме про живе. Нагадуватиме про живе, але нікому не мусить нагадувати про дощ. І кожне слово буде красивим. Безнадія дивного провалля…»

« Дорогий Андрію!

Якесь смішне відчуття охопило мене сьогодні з самого ранку. Видається, що я востаннє бачу все навколишнє, і ці слова мої, адресовані тобі, видаються останніми словами моєї останньої відеограми. Смішно, правда? Але ось так… І, мабуть, нічого дивного, бо я вже дуже старий. І ніщо не вічне. Але ще маю надію, що ось завтра зупинимо «Юліору» і всі мої страхи зникнуть, може, на мене також впливає К-лептичне випромінювання. І, може, завтра я знову побачу сонце. Сонце! Навіть не уявляю, як ми могли більше року не бачити сонця! Але якесь химерне відчуття охопило мене, ніби передчуття біди. Відчуваю, що функціоную цілком нормально, але… Щось зі мною коїться.

Пробач, Андрію, що такими пустими теревенями забираю твій час. Ти посмієшся з мене при зустрічі. Якщо зустрінемось… А якщо ні, то прощавай. Бажаю тобі всього найкращого. Бажаю тобі побачити сонце у нас в Білозері!

Твій біокібер Дасій ».

Біокібер Дасій підвівся з-за столу і здивовано поглянув на Арлена. Той зайшов і стояв згорблений біля енергетичного щита, тримаючись за блискучий важіль пускового стабілізатора, ніби боявся впасти. РІого сірим плащем час від часу скочувались великі краплі, що падали з вилогів крислатого капелюха, коли Арлен нахиляв голову.

— Ти вільний, Дасію… Я прийшов, і ти можеш бути вільним. Сьогодні я почергую.

— Арлене, сьогодні…

— Ти вільний, Дасію.

Біокібер дивився на його розхитану, нестійку постать і думав: сказати чи не сказати зараз Арленові про розпорядження біокібера Рага? А розпорядження було ось яке: «До остаточного вироблення чіткої системи заходів нейтралізації К-лептичного випромінювання кожному біокіберу постійно контролювати діяльність людей, котрі дуже вразливі до дії цього фактора, і намагатися взагалі відсторо-нити людей від роботи».

— Ти вільний, Дасію.

— Що трапилось, Арлене? Ти блідий… Чому ти прийшов сьогодні, і в такому стані?

Арлен повільно роздягнувся, кинувши свого сірого плаща просто на підлогу біля енергетичного щита, поверх нього жбурнув крислатого капелюха і пішов до столу, біля якого стояв напружений Дасій.

— Ти вільний, — повторив похмуро.

— Я нікуди не піду, Арлене. Що трапилось? — мовив кібер якомога лагіднішим голосом.

— Нічого… Я хочу віддати тобі борг. Колись ти працював за мене… Все нормально?.. — процідив Арлен і сів за стіл. — Я хочу працювати, — схилив голову на стіл і так довго сидів нерухомо.

Дасій дивився на нього з жалістю, не знаючи, чим можна зарадити.

Завіра раптом підвівся і почав нервово ходити по залі. Зупинився біля прозорої колони субліматора і з невимовним розпачем дивився на золотавий серпанок реакції за товстим шаром прозорого пластикону. Несподівано, ніби вибухнувши, вдарив щосили по колоні субліматора, закричав: «Треба бачити сонце!»