Олександр Тесленко - Кут паралельності

— Ну то й що? — Арлен позіхнув і заплющив очі, відкинувшись у глибокому кріслі.

— Вона так довго плакала, а потім…

— Чому це плакала?

— Вона у мене дивна. То плаче, то сміється…

— Хвора?

— Просто стала якась дивна. Я з нею вже не можу говорити. У неї нині що не слово, все про дощ.

— А зараз всі про дощ.

— Арлене, мою маму…

— Завтра зупинять «Юліору».

— Арлене, вона хоче тебе бачити. Ходімо до мене.

— Зараз?

— Так… Вона чекає…

— Які дурниці! Саме зараз. Колись зайдемо. Я думаю про те, що коли «Юліору» зупинять, нам усім буде кепсько.

— Арлене, мою маму звати… Марією…

— Що? — перепитав Завіра, ще думаючи про «Юліору».

— Вона просила передати, що її звати Марією… І вона хоче тебе побачити… Ти вже пробач, вона у мене трохи дивна. Але не зла… Ходім…

— Марією?..

«Маріє, Маріє, що ти робиш зі мною? Я не можу навіть гніватись на тебе, бо не знаю, за що я можу гніватись на тебе. Хочу вірити, що це якесь непорозуміння. Ти зникла. Невже я набрид тобі за ті короткі дні нашого (може, тільки мого?) щастя. Навіщо ж тоді говорила такі теплі слова? Я вірю І знаю, що колись ми з тобою зустрінемось. І я не знайду жодного слова на докір. Лиш як ти дивитимешся мені в очі?»

— Марією? Вона просила передати?

— Арлене, що з тобою?

— Марією?! — кричав він.

— Арлене…

Він вибіг з кімнати, кинувся до дверей з помешкання, прочинив їх і вже побіг до ліфта, але повернувся до Ольди і істерично закричав:

— Ну, чого ти сидиш? Ходімо! Дівчина здивовано підвелась.

— Ходімо! Ходімо! — кричав він захрипло, стримуючи ридання.

Ольда підвелась і пішла за ним. З сусідньої кімнати вийшов похмурий Григір Завіра, зупинився на порозі:

— Що трапилось, Арлене? — запитав тихо.

— Що? — Арлен рвучко обернувся, ніби йому стрілили у спину, дивився на батька. — Ти вдома?..

— Що трапилось, Арлене?

— Чому ти вдома?! — раптом крикнув син. — Чому ти не в клініці? Без тебе всі хворі повмирають! — Арлен розсміявся, заплющивши очі і судомно здригаючись усім тілом. — Ходімо! — гукнув до Ольди, раптово опановуючи себе.

Вони взяли таксі. Арлен всю дорогу мовчав. Лише коли вийшли з кабіни і під дощем ішли до будинку, де жила Ольда, він сказав, стримуючи часте від швидкої ходи дихання:

— Чому ти не казала… раніше…

Піднялися на двадцять сьомий поверх, і Ольда попрямувала до дверей помешкання. Нарешті зайшли… З котроїсь із кімнат долинало приглушене торохтіння друкарської машинки. Ольда роздягалась, а Арлен, що вискочив з дому у легкому костюмі, мокрий від дощу, нервово переступав з ноги на ногу.

— Де Марія?

— Арлене… Ти знайомий з моєю мамою?

— Де вона?

— Ходімо…

Ольда прочинила двері і злякано вклякла на порозі.

— Мамо! — зойкнула. — Мамо, що з тобою? — несміливо зайшла до кімнати.

Арлен кинувся за нею і побачив… Марію. Справді Марія, його Марія сиділа на підлозі під великою оранжевою парасолею і бездумно дивилася поперед себе. Він підбіг і опустився на коліна поруч з нею. Хотів поглянути Марії в очі, але вона їх заплющила.

— Я знала, ти мене знайдеш, Арлене, — тихо мовила. — Ти бачиш, плесо озера подзьобане краплинами…

— Мамо!

У вікна лунко бив дощ.

— Арлене, хлопчику, ось озеро і наша парасоля, і наш горбок, де ми любили розмовляти… І ти прийшов, знайшов мене… Спасибі…

Вона сиділа на підлозі з заплющеними очима, і золотаве волосся струмками стікало їй на плечі.

— Мамо…

— Хто ти? — Марія злегка розклепила повіки і здивовано звела брови.

— Мамо…

— Я тебе не знаю. Хто ти? Чому прийшла?

Така красива дівчина.

— Маріє…

— Поцілуй мене.

— Мамо…

— Сідай, Арлене, дивись, як мерехтить вода, а я розповідатиму про себе. Арлене, чуєш? Поцілуй мене…

Арлен заплакав.

« Друже Дасію!

Вчора я був змушений покинути Бглозе-ру, відчуваючи, що моє перебування у вас може закінчитися трагічно. Я був на грані… Якби не знав, у чому справа, безумовно, шукав би якісь причини свого стану, намагався б якось зарадити і наробив би багато страшних дурниць… Зараз навіть подумати страшно. Якби я спричинився до вибуху «Юліори» (а так нестерпно хотілося цього), було б багато жертв… Та що зараз про це, зараз вже можна з цього лиш сміятись. Завтра «Юліора» буде зупинена, і, сподіваюсь, все швидко нормалізується. Аби лиш ми створили надійні К-лептичні фільтри.

Пробач мені за минулий скепсис. Тепер я розумію, що старим друзям не можна не вірити. Дуже пізно ми почали щось робити, Дасію, дуже пізно. До зустрічі під сонцем . Ще раз пробач мені, друже.