Григорій Тьомкін: Зоряний єгер

Стас подумав, що більше пострілів на Анторзі не буде. Можливо, Управління екології колоній зважить його провину і залишить на Анторзі, може, вирішить відкликати, але заміну все одно раніше ніж через півроку не пришлють, і хоча б за цей час він пострілів на планеті не допустить. Мав рацію Бурлака, ніякий він наразі не еколог, а просто єгер. Або навіть ні, єгері в метрополіях у порівнянні з ним — академіки. Про свої території вони знають усе, за плечима в них досвід досліджень і спостережень, накопичений за десятки років. А що є в нього? Так, звісно, в його багажі віз, навіть цілий космічний корабель університетських знань про екологію взагалі, про екологію десятка розвинених колоній, про екологію підшефної відтворювальної ділянки на озері Ньяса — і практично нічого про екологію маленької, загубленої серед зірок, нещодавно відкритої планети Анторг.

Стас раптом пригадав, як на третьому курсі професор позаземної зоопсихології якось назвав їх «зоряними єгерями».

І тепер їм довірено прикордонний пост між людським та інопланетним.

Чи можна примирити такі далекі інтереси? Чи сумісні вони? Сумісні, подумав Стас, тому що, як би далеко не знаходилися одна від одної природа Землі й природа Анторга, вони всього лише маленькі частини нескінченної екології Всесвіту. І він — «зоряний єгер» — має охороняти інтереси двох різних життєвих форм, захищати їх одну від одної в рівній мірі доти, поки вони не переплетуться корінням так, що не можна буде сказати: «Тут кінчається земне й починається анторгське…»

— Грауффе! — не озираючись і продовжуючи йти, покликав Стас. — Я не міг дати вам убити трипалого. Не мав права.

— Так, — глухо відгукнувся лікар.

Йому не хотілося говорити.

До галявини, де загинув Бурлака, вони дійшли мовчки.

Грауфф виніс тіло загиблого друга з кущів, поклав на землю. Пошукав, чим би накрити його, але нічого не знайшов і сів поряд, відвернувшись.

— Зараз я викличу вертоліт, — сказав Стас.

Лікар невизначено знизав плечима, неуважно дивлячись кудись вдалину. Стас дістав рацію, натиснув кнопку.

— База? Це Кірсанов. З’єднайте мене з Ларго. Ні, через двадцять хвилин не можна. Терміново. Спасибі.

— Ну, як справи, екологу? — донісся з динаміка життєрадісний голос генерального директора. — Успішно погуляли?

«Як — «погуляли»? — не зрозумів Стас. — А, певно, не хоче, щоб диспетчер чув».

— Ларго, — сказав він, — Бурлака загинув.

Запало мовчання. Коли Ларго відгукнувся, він уже говорив жорстким діловим тоном керівника, що віддає розпорядження при надзвичайних обставинах.

— Ваші координати.

— Квадрат Н-17/9.

Стас почув, як директор клацнув селектором: «Вертоліт «Швидкої допомоги» у квадрат Н-17/9».

— Грауфф цілий?

— Так.

— Як це трапилося, Стасе?

— Ми переслідували звіра. Схожий на крупного оленя. Ми погналися за ним, тому що…

— Кірсанов, усі «навіщо» і «чому» потім. Я питаю, як загинув Бурлака.

— Звір розбив йому копитом голову.

— Це було напад чи випадковість?

— Напад.

— Так. — Чутно було, як важко дихає Ларго, осмислюючи те, що трапилося і намагаючись охопити можливі наслідки. — Щось хочеш сказати зараз?

— Ні. Решта потім, Ларго.

— Гаразд. Я зустрічатиму вас на аеродромі. — Ларго вимкнув зв’язок.

— Ну ось, через півгодини нас заберуть, — навіщось повідомив Стас лікареві, неначе це могло його підбадьорити.

Грауфф промовчав.

Сонце вже майже повністю скотилося за ліс, лише останній верхній краєчок його ще висів на деревах червоним сяючим плафоном, розбризкуючи по вечірньому небу густе, мов тісто, світло. У його відблисках рідкі хмари у високості здавалися фіолетовими, і Стас подумав, що на Землі таких хмар не буває. І вперше не розумом, а всім своїм єством із вражаючою виразністю усвідомив, що Анторг — це не Земля, а зовсім інша планета, причому усвідомлення це зовсім не віддаляло Анторг від нього, а, навпаки, робило його ближчим. Стас відчув нараз величезну полегшу, немов скинув з себе тяжку ману, що давно гнітила його. Може, це й був його останній іспит на еколога — не зав’язнути в оманливій простоті коефіцієнта схожості й визначити для двох планет спільний знаменник?

Стас знов відчув у собі впевненість, але це була вже не вчорашня самовпевненість університетського відмінника, а зріла впевненість чоловіка, здатного ухвалювати рішення й відповідати за них.

Стас випростався, розправив плечі.

За те, що тут трапилося, він готовий відповісти, та все ж проситиме Управління залишити його на Анторзі. Він тепер у боргу перед цією планетою і борг цей поверне. А почне ось із чого…