Григорій Тьомкін: Зоряний єгер

Бурлака почув тріск, що наближався, і раптом відчув з абсолютною інтуїтивною впевненістю, що звірі зараз вийдуть на нього. Шум насувався справа і дещо ззаду. «Чи не перейти на другий бік?» — подумав Бурлака і вирішив залишитися на місці. З його позиції прострілювалася вся галявина, і по такій крупній цілі, як трипалий, він не схибить, хоч би звідки вона з’явилася. Тим більше що першим вискочить переслідуваний звірок, і в запасі буде декілька секунд, щоб зібратися.

Бурлака розставив ширше ноги, кілька разів гойднувся з п’яти на мисок, щоб отримати кращу опору, узяв напоготів рушницю.

Хруснула гілка, і на галявину викотився рудо-червоно-чорний пухнастий клубок. Першої миті Бурлаці здалося, що це тигр, відтак він зміркував, що бачить смугасту анторгську лисицю. Важко дихаючи, зацьковано озираючись, лисиця припала до землі й зникла в кущах, вильнувши швидким і яскравим, мов комета, хвостом.

«Ну ось, зараз… — подумав Бурлака, і серце його закалатало знайомим квапливим стукотом, — зараз він вийде…»

Але трипалий не був земним звіром. Переслідуючи свою жертву, він натрапив на інший слід, що перетинав слід лисиці. Він був прокладений трохи раніше, ніж лисячий, але запах від нього йшов різкий і свіжий. Трипалий принюхався і вже в повітрі уловив той самий запах, що доносився з-за найближчих кущів. Не роздумуючи, трипалий облишив лисицю й кинувся по новому сліду. Його вів мудрий стародавній інстинкт: «Ближній ворог — найнебезпечніший ворог».

Крізь густий чагарник Бурлака розгледів трипалого, коли той був уже за декілька кроків. Він не розраховував стріляти в цьому напрямі, повернути стволи в той бік заважали гілки, та все ж завдяки багаторічній мисливській навичці Бурлака встиг притиснути приклад до стегна і, не цілячись, спустити курок.

Наступної миті гострогранний трикутник важкого копита, немов випущений живою катапультою снаряд, обрушився йому на голову…

Знесилено поклавши морду на землю, трипалий лежав на боці під колючим крислатим чагарником.

На гілку над ним усівся крупний дзьобатий птах, гілка зі скрипом прогнулася, ледь торкнувшись його спини, але трипалий на поворушився, лише втомлено повів великими вологими очима. Остання доба забрала в нього всі сили, й зараз, лежачи під кущем на березі ріки, трипалий відчував дивовижний, щонайглибший спокій від того, що приготувався до Головного.

Наближення Головного він відчув кілька днів тому. Спочатку в ньому колихнувся біль — спалахнув і тут-таки згас, немов хтось устромив і відразу витягнув з нього шпичку. Відтак біль повернувся, хвилею ринув у мозок і знову зник, поступившись місцем дивному, неспокійному збудженню. Збудження росло, роздувалося пухирями, пінилося, заповнюючи все його єство. Він уже не міг спокійно пастися, обриваючи твердими беззубими щелепами молоді пагони й соковиті колючки, його дратував кожен шерех, кожен живий запах, кожен пташиний крик. У будь-якій тварині, з якою він стикався на лісових стежках чи біля водопою, йому ввижалася якась незбагненна небезпека. Раніше він, трипалий, нікого в лісі не боявся, а зараз при зустрічі з тими, на кого він ніколи не звертав уваги, з ким міг байдуже стояти пліч-о-пліч і пити воду, очі його наливалися кров’ю, копито само собою починало рити землю, а голова нахилялася, загрозливо виставляючи вперед гострий кручений ріг.

Учора, коли в одному з таких усе довше триваючих з кожним разом нападів трипалий несамовито рвав рогом кору дерева, на галявину з гілок, стурбована за своє гніздо, зістрибнула велика чорна мавпа й невдоволено заляскала волохатими передніми лапами по землі. Й нараз немов луснула, прорвалася тонка захисна оболонка, що насилу стримувала в мозку пульсуючу розжарену груду люті.

Трипалий зробив те, чого ніколи в своєму житті не робив: одним стрибком підскочив до мавпи і з силою викинув уперед копито. Передній з трьох ороговілих пальців копита, що надавали слідові форму трилисника, не був закруглений, як гладкі й рухомі в суглобах задні пальці, а по всій довжині копита спереду сходився кутом, утворюючи гостру грань. З її допомогою трипалий легко прорубував дорогу в хащах, оббивав кору з молодих дерев, щоб поласувати солодким соком, викопував з твердого ґрунту коріння. Тому трипалий майже не відчув, як копито пройшло крізь живу, податливу плоть мавпи.

З цієї миті трипалий вбивав не зупиняючись, проте в його діях проглядала система, надто складна для того, щоб її можна було приписати простому сказові. Здавалося, трипалий перетворився на автомат, механізм, що його захопив чийсь злий чужий розум і тепер натискає потрібні кнопки, виконуючи підступний, заздалегідь продуманий план.