Віктор Савченко - Сам собі бог

— А ти впевнений, що Інна поїхала додому? — відповів питанням на питання мій шеф.

— Так, вона там. Я вже дзвонив, і її мама сказала, що вона вдома.

— Якщо так, тоді мені здається, що тобі не потрібна моя порада. Ти сам все вирішив, чи не так?

— Можливо.

Соснівка — невелике селище, у якому мешкає близько двохсот людей. Про діда Миколу тут знали всі, тому мені було не важко розшукати його дім

Двері були зачинені. Я постукав, але мені ніхто не відповів. Мабуть, дід блукав десь у лісі. Я постукав ще Нікого… Я обійшов хатинку, все навколо казало про те. що господар був поряд: незачинені двері хліва, тліюче багаття з листя, розставлені біля дверей хатини півлітрові банки з травами. Я вирішив дочекатися діда саме тут і почав з цікавістю розглядати все довкола. Чекати довелось недовго. Спочатку я почув гавкіт собаки, а потім із-за де рев вибіг великий чорний пес невизначеної породи.

— Що, Сірко, у нас гості?

До мене йшов дід Микола. Він був саме таким, яким я його і уявляв: невисокого зросту, трохи згорблена стара людина з густим сивим волоссям і довгою бородою.

— Здрастуйте, діду. — привітався я — Мене зовуть Андрієм. Мені порадили звернутися до вас.

— Так, так, — дід підійшов до мене і глянув у очі. — У тебе хлопче, мо’, великі неприємності?

— Так, є грішки.

— Ну, ходімо у хату. Мені тут потрібно дещо закінчити, — дід відчинив двері і зник у хатині.

Я рушив за ним. Ми опинилися на кухні.

— Проходь сюди. — почув я голос діда і увійшов за ним.

Кімната виглядала дуже бідно дерев’яне ліжко, стара шафа і довгий зелений стіл, біля якого стояли три стільці. Я озирнувся навколо і завмер: зліва на стіні висіла велика ікона Божої матері. Я зрозумів свою помилку, тепер мені здалося, що в кімнаті заховане велике багатство. Я несподівано відчув спокій і надію, що всі мої проблеми вирішаться саме тут і зараз.

— Сідай ось тут, — дід вказав на один із стільців, і я сів.

— Я зараз закінчу з травами і буду до твоїх послуг. Мо’, ти хочеш попоїсти? Все ’дно ти з ранку нічого не їв.

— Та ні, діду, дякую. Відверто кажучи, я трохи схвильований і не відчуваю потреби у їжі.

— Це добре, — схвально відгукнувся дід. — Тоді я зараз приготую тобі відвар, він врівноважить тебе.

Через хвилин десять я пив зроблений дідом відвар і розповідав йому про свої неприємності. Коли я закінчив, дід ще хвилини дві мовчав, потім поглянув мені прямо у вічі і сказав:

— Знаєш, кожна людина — це як океан: якщо все гаразд, тоді тиша та спокій, рівна поверхня. Якщо ж йде шторм, збурення, людина починає хворіти. Те, що з людиною відбувається, яких вона людей зустрічає, все це вже визначається хворобою.

— Тобто, я хворий?

— Так, але ти не лякайся На кожну хворобу є ліки.

— Ви мене можете вилікувати?

— Вилікувати себе можеш тільки ти сам. — Дід загадково і лукаво подивився на мене.

— Мені казали, що у мене порча. Це правда?

— Правда, — знову одномовна відповідь.

— І… її можна зняти?

— Можна. Але подумай, мо’, тобі самому потрібно, щоб ця порча була?

— Вибачте, але я вас не розумію.

— Ти, хлопче, багато чого не розумієш. Шкода. Головне те, що твоє життя — є твоя тюрма, і ти полонений. Прагнення до свободи люди іноді плутають з неприємностями… Замість того, щоб радіти і допомагати собі, вони бідують…

Настала тиша. Дід займався травами. Я сидів, опустивши голову, і не знав, що ще треба сказати. Мені дуже хотілося саме зараз і назавжди вирішити мою проблему. Але я бачив, що дід не настроєний на те, щоб мені допомогти. І що значить, що я сам мушу це зробити?

Несподівано для себе я почув:

— А ця дівчина, Інна… Ти справді її кохаєш?

— Так.

— Мо’, тобі це тільки здається? Допоможеш мені збирати пучки?

Я сів поруч з дідом і почав допомагати.

— Чому ви запитали про Інну?

— Я ж казав, що ти є великий океан. А живеш лише в одній краплі. Почав вважати, що ця крапля і є ти… Добре, що у тебе порча. Так ти позбудешся цієї краплі…

— Зі мною ця порча, може, буде завжди?

— Так, якщо ти для себе не вирішиш хто ти є насправді.

— А хто я є насправді?

Замість відповіді я почув. як дід почав сміятися.

— Хто ж тобі про теє скаже?!

— То що ж мені робити зараз? — спитав я з гіркотою у голосі.

Дід подивився на мене, і відповів:

— О, людино! Яка ж ти слабка… Якщо хочеш погратися у зняття порчі, дам тобі адресу мого сина. Він живе у Києві.

— У Києві? А хто він?

— Він вчений. Працює в університеті. А ще вважає себе великим екстрасенсом. Йди до нього!