Віктор Савченко - Сам собі бог

— Вона не очікувала, що ти так швидко приїдеш, — відповіла мати Інни і взяла відро, яке лежало на землі.

— Вона не хоче мене бачити?

— Здається, Андрію, вона сама не знає, чого хоче. Заходь у дім.

— Може, краще я дожену її?

— Вона сама незабаром повернеться…

Але Інна довго не поверталася. Ми з Марією Василівною вже почали хвилюватися.

— Якщо хвилин десять Інни не буде, то піду її шукати, — сказав я, трохи заспокоївшись тим, що знайшлась моя папка з паперами.

Отже, її забрала Інна. Але навіщо? Її мати нічого не могла пояснити.

— Що у вас трапилося? — спитала вона мене.

— Я б сам хотів дізнатися, що сталося. Я нічого не розумію. Не хвилюйтеся, Маріє Василівно, все буде гаразд. Я піду її пошукаю.

Я був впевнений, що Інна десь на узбережжі. Якщо у неї на душі було невесело, то заспокоїти її могли лише морські хвилі. Шукати довго не довелося. Я побачив Інну. Вона сиділа біля самого моря, обхопивши руками коліна. Я тихо підійшов і сів поруч. Інна навіть не ворухнулася.

— Інчику, пробач мені, — сказав я. — Хоча я не розумію, у чому я провинився.

Вона відповіла не відразу. Ми мовчки просиділи хвилину-другу, коли я почув її голос.

— Ти ні в чому не винний, — сказала вона.

— Тоді що ж трапилося? Чому ти поїхала?

— Я боюся.

— Чого?

Вона не відповіла Ми ще помовчали, коли я знову сказав:

— Давай все обговоримо. Я ж не дурень. Я бачу, що ти на впевнена у своєму почутті до мене. Скажи мені, що тебе турбує?

Вона нарешті глянула на мене і наші очі зустрілися. Я посміхнувся, але вона знову відвернулася, і відповіла:

— Мені здається, що я не підхожу тобі. Розумієш?

— Ну що ти таке кажеш, Інчику? — обурився я і хотів обійняти її, але вона ухилилася від моїх обіймів.

— Не треба, Андрію, — сказала Інна. — Я сказала це серйозно. Я знаю тебе вже достатньо, щоб зрозуміти, що ти дуже дивовижна і добра людина. Ти знайдеш у своєму житті велику любов і щастя. Але… але я зрадила нашу дружбу.

— Як? Що ти кажеш.

— Т и вже знайшов ті свої записи?

— Так. Але я не розумію, навіщо ти їх взяла. Я… Ти знаєш, що я пережив, коли поїхала ти і зникли всі мої роз рахунки?

— Можу собі уявити. Тому я і кажу, Андрію, що я не впевнена, що тебе кохаю… Бо, якби я тебе кохала, то ніколи б так не зробила. Тиждень тому до мене у гуртожиток прийшов якийсь чоловік і сказав, що він твій знайомий. Все розпитував мене, який ти зараз, про що думаєш, бо, мовляв, давно тебе не бачив. Мені, звичайно, це все здалося дуже дивним, і я насторожилася. Але він сказав, щоб я не хвилювалася, бо він бажає мені щастя. Тому і прийшов.

— Дуже дивно. А як його звали?

— Він сказав тільки, що ти у дитинстві називав його дядя Вітя.

— Дядя Вітя? Так, це вже серйозно, бо я не пам’ятаю ніякого дядю Вітю. Що ж було далі?

— Далі він казав, що ти… ну що ти мене обманюєш.

— Як це?

— Ну що у тебе є дівчина, і що нібито він вже запрошений на твоє весілля.

— І ти повірила?

— Мусила, бо у нього був доказ.

— Доказ? Який?

— Фотографії.

— Фотографії?

— Так, фотографії. Ти на них був зі своєю дівчиною. Ти її держав в обіймах, цілував… Я відповіла йому, що мені в це важко повірити, але я весь час відчувала, що між нами є якась прірва.

— Інно, яка прірва? Я кохаю тільки тебе. Ніякої дівчини у мене немає… Невже ти могла в це повірити?! — я скочив на ноги, але тут же сів, бо страшна думка прийшла до мене. Я спитав голосом, який тремтів від хвилювання: — Як вона виглядала?

— Ну… нижча за мене. Блакитні очі. Густе руде волосся… Вона була одягнута у гарну довгу блакитну курточку, що дуже підходило до кольору очей.

— Так! — вимовив я знесилений цією звісткою. — Боже ж мій, що це все означає?!

Я все розповів Інні: про мою зустріч з незвичайною жінкою у магазині, про діда, про порчу. Вона спухала дуже уважно, і коли я закінчив, відповіла:

— Ось бачиш: отже така дівчина існує.

Після невеличкої паузи, вона продовжила:

— Я була дуже обурена цією звісткою. Ти мене розумієш? Той чоловік порадив як помститися тобі Він на поліг на тому, щоб я забрала у тебе папку з розрахунками і віддала її йому.

Я посміхнувся і спитав:

— Він хоч пояснив, навіщо вона йому?

— Ні. Але він сказав, що копи ти дізнаєшся, що папка у нього, то поїдеш за нею додому, там залишишся і не будеш більше мене турбувати. Одружишся.

Інна замовкла, і я побачив, що вона плаче. Я обняв її.

І на цей раз вона не ухилилась від моїх обіймів.

— Чому ж ти не віддана йому папку, а повезла її додому? — спитав я через хвилину, копи вона заспокоїлася.