Віктор Савченко - Сам собі бог

— Наслідків не буде! Просто нещасний випадок. Такі ж випадки були у вашій практиці, коли після сеансів людина впадала в кому, на все життя залишаючись там… Я вірю в вас як спеціаліста.

Кіндрат подивився на Віктора Івановича зі страхом, і нервово засміявся.

— Не хотів би я бути вашим недругом. У вас немає ні краплі жалю? Він все ж ваш небіж.

— У наш час не може бути жалю, Кіндрате? — владно відповів Віктор Іванович. — Світ такий: або ти, або тебе.

— Але ж він ще молодий і нічого не розуміє…

— Достатньо того, що він стоїть між мною і… У житті є дві речі, які варті уваги. По-перше, гроші. Великі гроші, які несуть владу. По-друге, жінка. Жінка, від якої можна збожеволіти. Так вийшло, що він стоїть на моєму шляху одразу на цих двох фронтах. Ти мене розумієш. Це справа великих грошей, і я в боргу не залишусь.

Віктор Іванович встав із-за столу і знову підійшов до вікна. Кіндрат сидів деякий час не рухаючись, а потім відповів:

— Не хвилюйтеся. Все буде добре.

— Юро, так рано? — маленький лисуватий чоловік вистрибнув із-за робочого столу і,вітаючись, підійшов до молодої людини, яка з’явилася в кабінеті. — Мабуть, тобі сподобався наш вчорашній пробний сеанс. Привіт. Сідай ось там. Вип’єш чогось? — Його голос звучав дуже підлесливо. ніби він хотів прислужитися гостю.

— Ні, Кіндрате Йосиповичу, дякую, — відповів Юра і сів у м’яке крісло для гостей.

— Ну що, так зразу і почнемо?

— Почнемо…

— Тоді ти почекай тут декілька хвилин. Я піду перевірю, чи все готове до нашого нового сеансу.

Кіндрат Йосипович зник за дверима кабінету, і в ту ж мить вся кімната залилася тихою м’якою музикою. Юра розслабився, закрив очі і став чекати повернення господаря. Відчинилися двері, і в кімнату зазирнула дівчина Побачивши Юру, вона посміхнулася і наблизилась до нього. Дівчина виглядала дуже привабливо мала густе руде волосся, чарівну усмішку і великі блакитні відверті очі. Вона присіла біля хлопця і доторкнулася до його обличчя. Юра відкрив очі і швидко випростався. Але нічого сказати він вже не встиг, бо у цю мить повернувся Кіндрат Йосипович.

— Добрий ранок, Віто! — привітався він з гостею і потім звернувся до хлопця. — Юрію, все готово. Можемо починати. А скажи, це дуже гарна ідея. Твій дядько, Віктор Іванович, молодець! Це ж він порадив тобі саме таким чином зняти психологічну напругу! Можеш мені повірити, кращого засобу проти депресії не існує! Чи не так, Віто!

— Так, — погодилася дівчина дзвінким голоском. — Я сподіваюся, що пройде ще два-три сеанси і ми Юру не впізнаємо… А він спочатку відмовлявся! Я умовила його пройти хоча б кілька сеансів. Я впевнена, що це тільки на користь. Він мене все ж таки послухав, бо я, як не як, — майбутній психолог!

Дівчина засміялася, поцілувала хлопця і попрощалася з присутніми:

— До побачення! Юрик, бажаю успіху! Зустрінемось увечері.

Вона зникла за дверима кабінету, а Кіндрат Йосипович в цей час уважно спостерігав за Юрою.

— Розповідай, Андрію, все послідовно, — вчитель вимкнув кавоварку і сів поряд мене. Я. напевно поїду. Володимир Максимович.

— Куди? Ти що, здурів?! Ти, напевне, не знаєш, де їх шукати! Моя тобі порада — не хвилюйся і чекай, незабаром все минеться. Все одно, мені тут вже робити немає чого! Все пропало…

— Ти ніколи не змінишся, — зітхнув учитель, встав із за столу і почав розливати каву.

— Тобі з молоком?

— Так, дякую.

Я вже сам не знав, що мені робити. Вчитель тут був правий: потрібно заспокоїтися. Але ж як? Як можна бути спокійним, коли на твоїх очах руйнують все, що ти зробив і не дають змоги працювати; коли кохана дівчина зникає і разом з нею зникає папка, де лежали папери з останніми даними моїх досліджень: коли найкращий друг відмовляється допомогти тобі у цій вічній боротьбі з «верхами»?

— Так, потрібно все сприймати спокійно, — повторив Володимир Максимович. — Андрію, я все розумію. Те, що трапилося з тобою за останні дні — жахливо. Ніби все навколо повстало проти тебе. Але ж життя іде. потрібно все обдумати і прийняти оптимальне рішення. Ти вже непоганий спеціаліст у галузі задач оптимального керування! Отже, сам можеш поставити задачу і знайти розв’язок.

Я уважно подивився на шефа. Неможливо було зрозуміти чи жартує він, чи каже серйозно. Володимир Максимович — дуже мудра і цікава людина. Я був вдячній долі за те, що звела мене саме з ним. Він мені вже багато дав, і не тільки у науці…

— Мені здається, що тут винна, насамперед, моя зла доля.