Володимир Владко - Бацила карбоната

У висках Олеся щось стукотіло. Широко розкривши рот, він намагався вхопити якнайбільше повітря. Це не допомагало. Ноги тремтіли, підгиналися. Юнак знов сперся на стінку. Більше стежити за показником він не міг. Перед очима спалахували різнокольорові іскри, вони спалахували й пливли, як оті швидкі тіні на екрані, набігали одна на одну, вибухали вогнистими водограями, розсипалися знов на блискучі бризки.

Підвівши голову, Олесь знов побачив напружене обличчя Ернана Раміро. Капітан вдивлявся в екран. Чи здалося це Олесеві?.. Немов світло екрана пояскравішало! Невже вихід?..

— Що… то…

Більше Олесь не зміг нічого сказати. В нього не вистачило слів. З глухим звуком, подібним до стогону, він поточився на підлогу.

Проте, він мов уві сні бачив, як Капітан підвівся на своєму кріслі перед пультом. Хитаючись, він зробив кілька кроків до великих важелів другого пульта, натиснув усім тілом на них, і повернувся назад.

«Люцифер» здригнув. Його ніс почав підніматися вгору.

На екрані вже не було тіней. Хвилясте світло заливало його, воно ставало з кожною секундою яснішим, яскравішим. Темно-зелений колір екрана світлішав.

І раптом на ньому мов щось плеснулося. Засяяло біле денне світло. Ще кілька разів плеснули хвилі, щоразу повертаючи екранові блідо-зеленуватий його колір. Але нарешті вони зникли. «Люцифер» вийшов на поверхню моря, вийшов!

Спалахнули сигнальні лампочки, задзижчав дзвоник.

Підвівшися на весь свій зріст, Ернан Раміро віддав голосний наказ:

— Відкрити люки! Команда, нагору!

Ледве помітно здригала підлога. Машина спинялася. «Люцифер» м’яко погойдувався.

Ернан Раміро наблизився до нерухомого Олеся. Він нахилився, взяв юнака на руки і поніс його до виходу. Олесь усе чув, усе бачив, але мов уві сні. В голові його шалено стукотіло. Двері, коридор, ще двері… відчинені двері, за якими яскраве світло, сонне… І запашне, чисте, прозоре повітря морського простору… І люди в синіх комбінезонах, що співчутливо дивляться на нього!

Олесь сидів на палубі, жадібно дихаючи. З кожною секундою до нього поверталося життя. Раптом він згадав:

— А Марта?..

Хтось торкнувся його плеча. То був Валенто Клаудо. Він показав Олесеві назад. Там, біля поруччя, сиділа Марта. Її обличчя було ще бліде, але воно просто на очах рожевіло. Дівчина посміхалася Олесеві.

Спокійні хвилі набігали на сіро-зелені боки «Люцифера», плюскотіли, розбивалися білою піною. Десь далеко синів берег. Білі хмарки пливли по прозорому небу. Олесь подивився на них, щасливо посміхнувся:

— Як хороше!.. хороше дихати!..

Весела, легка музика, під яку так легко розмовлялося, раптом припинилась. Олесь подивився на годинник: за хвилину буде перша година дня. Він спинив Марту, що простягла руку до приймача:

— Стривай, Марто. Зараз передаватимуть новини. Це ж завжди робиться о першій. Чи не почуємо щось цікаве?

Справді, залунав голос диктора. Він сказав звичайні фрази про початок передачі останніх новин по радіо. Потім перейшов до відомостей про якийсь парад, що дуже мало цікавив і Олеся і Марту. Вони неуважно прислухалися до цього випещеного голосу, який так незвично було чути в невеличкій каюті «Люцифера», де вони сиділи.

Сперши голову на руку, Олесь слухав диктора і згадував мимоволі події останніх днів. Страшна подорож у підземному каналі залишилася позаду, мов примарний сон. Про неї не хотілося пам’ятати зовсім. Були ще жахливі чверть години, коли «Люциферові» довелося знов зануритися, щоб пройти під водою невеличку відстань до входу в підземну печеру. На щастя, якраз тоді, коли Олесь відчув, що знов починає задихатися, «Люцифер» уже виринав із води. А ще через кілька хвилин знов відчинилися двері, струмінь свіжого повітря линув до кают. Не було лише яскравого денного світла. Воно залишилося там, на морі. Тут, у підземній печері, панувала суцільна темрява, в якій нічого не можна було розгледіти. Чути було лише плюскотіння хвиль.

Спалахнув прожектор, включений на «Люцифері». Під його білим сліпучим світлом виблискували чорні хвилі, склепіння печери круто підіймалося вгору. «Люцифер» стояв біля самого берега.

На велике своє здивування, Олесь побачив на березі немов маленьке містечко. Стояли невеличкі будинки, якісь машини нерухомо простягали свої залізні лапи. Але все було темним, безживним, мертвим.

Втім, кілька чоловік з команди були вже на березі. Раптом він освітився. Мов у чарівній казці, — загорілися ліхтарі над будинками, засвітилися вікна в будинках.