Володимир Владко - Бацила карбоната

— Що з тобою? — стурбовано спитав його Раміро. — Ти зблід, Олесю!

— Я не знаю, — відповів юнак. — Мені чогось жарко… І немов важко дихати… та це пусте, не звертайте уваги…

— Так, розумію, — тихо мовив Сивий Капітан. — Ти не звик до таких змін у тиску повітря та його складу… доведеться триматися, Олесю! Ми не маємо іншого виходу. Нам залишається ще принаймні півтори години… «Люцифер» не може зараз пливти швидше…

Він натиснув кнопку гучномовного телефону. Спалахнула лампочка.

— Пост регулювання повітря слухає, Капітане, — пролунало з репродуктора.

— Як запаси повітря, Варела?

— Заощаджую, Капітане. Більше літра на хвилину не даю.

— Зменште ще витрати, Варела. Не більше трьох чвертей літра на хвилину. — Голос Сивого Капітана звучав глухо.

— Єсть, Капітане! — не змінюючи тону, відповів голос з репродуктора.

Олесь на мить відірвав погляд від стрілки і поглянув на Раміро. Його чоло блищало, на ньому виступили краплини поту. Ось він витер чоло рукою. Проте, обличчя Раміро було незворушним. Він знов натиснув кнопку.

— Пост машиніста слухає, Капітане.

— Мені не подобається ваш голос, Сімоне. Як з повітрям?

— Все гаразд, Капітане. Трошки душнувато, але нічого не поробиш.

— Тримайтеся, Сімоне. Як гвинт? Дійсно таки його зігнув вибух?

— Таки зігнув, Капітане.

— Значить, прискорити хід не можна?

— Це було б великим риском, Капітане.

— Гаразд.

І знову Ернан Раміро схилив голову над картою. Його дихання стало важчим, рухи уповільнилися. Олесеві здалося, що електрична лампочка над столом затьмарилась. І стрілка показника енергії затяглася туманом. Ні, це тільки здається!

Але — чому стрілка раптом змінює колір, з червоної стає враз зеленою, потім повільно сіріє — і знов червоніє… проте, це все одно… байдуже… тільки б от стеля не спускалася нижче, бо вона й без того звисла майже над самою головою… І повітря таке липуче, липуче… мов густий теплий кисіль… І руки теж важкі, мляві… та що це, справді?

Зібравши всю волю, Олесь пересилив себе. Тільки тепер він помітив, що стоїть, спершись обома руками на стіну і натиснувши лобом на той самий циферблат, за яким він мусив стежити. Що це, він був непритомний? А Сивий Капітан?

Голова Ернана Раміро повільно схилялася на стіл. Здавалося, він засинав або втрачав свідомість. Олесь не витримав. Він зірвався з місця — чи, вірніше, з трудом переставив важкі, мов налиті свинцем ноги, — і схопив Ернана Раміро за плече:

— Капітане! Капітане! Що з вами?

Раміро стрепенувся, підвів голову. Його очі безживно подивилися на юнака, немов не впізнаючи його. Але це було лише на мить. Ось у них уже засвітився розум, виблиснула воля. Капітан провів рукою по чолу, ніби відганяючи щось, що заважало. Потім він включив гучномовний телефон, прислухався. Репродуктор мовчав. Рвучко Капітан натиснув ще раз сигнальну кнопку.

— Сімоне! Сімоне! — вигукнув він.

— Єсть, Капітане! — долинув з репродуктора здавлений голос.

— Будемо рискувати, Сімоне! Давайте всю можливу швидкість! Треба, щоб гвинта вистачило всього на десять-п’ятнадцять хвилин. Включайте!

— Єсть, Капітане!

— Варела! Варела! — вигукнув знов Раміро.

— Варела слухає, Капітане!

— Давайте повітря! Зразу дайте літрів п’ять!

— Єсть, Капітане!

Очі Ернана Раміро, знову блискучі та ясні, вп’ялися в зеленуватий екран. Темні тіні, що пропливали досі повільно і мляво, поворухнулися, побігли швидше, швидше… Раптом Олесь відчув, що йому стало легше дихати. Немов нові сили вливалися в нього з кожним подихом. Все навколо прояснилося. А тіні на екрані вже линули зовсім швидко, мигтіли на ньому.

Весь — увага, весь — напруження, Сивий Капітан вів «Люцифер» звивистим підземним каналом, скеровуючи його до моря, до повітря.

Так минали в мовчанні хвилини смертельної небезпеки. Ритмічне здригання підлоги свідчило, що машина працює рівно і впевнено. Тільки б не зламався гвинт… тільки б він витримав…

І раптом знов стало важко дихати. Олесь похитнувся. Невже… невже…

Тривожно задзвонив сигнальний дзвоник. Голос з репродуктора сказав:

— Останній балон закінчився, Капітане.

В голосі Варели не було страху. Він доповів це, як цілком звичайну річ. Так, останній балон закінчився, повітря більше немає. І все.

— Що ж, будемо триматися так, — відповів Раміро, не підводячи голови.