Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

Сонце висіло низько, било у вічі, гарячим, крутим потом ворушилося під пахвами. І тоді Петро Павлович відчув: у лісі нещастя.

Висновок ветексперта НДІ мамонтознавства Академії наук

З 19… — го року вчені інституту досліджують умови життя, окремі функціональні особливості малочисельної групи мамонтів, які збереглися на лівобережжі Дніпра з часів четвертинного періоду. Мамонт Сірко — перший, який загинув за час досліджень. Попередні дані ветекспертизи доводять незаперечний факт отруєння. У крові знайдено залишки токсичних речовин інтенсивного характеру. Відповідь на питання про характер токсинів дасть додатковий хімічний аналіз…

Доцент Смирнов В.П.

Професору Малиновському В. Г.

Прошу якомога швидше і ретельніше

провести хіманаліз токсинів, виявлених у

крові загиблого мамонта…

професор Сильник М. Я.

Телефонна розмова в столиці:

— Привіт хімікам-алхімікам, шукачам формули життя і морквяного морсу надурняк…

— Здрастуй, ламаймайстер, сірий вовк — червона шапочка!

— Казка — не тільки дитинство цивілізації, казка — надія на довголіття людства. Чи не так?

— Тільки не твоя казочка і не ваша. Філологія, письменство давно вже цілують підметки науці.

— А я й думаю собі, чого це в тебе черевики драні, що, зацілували до дірок?

— Може, й зацілують…

— Де твоя скромність? І як же тоді з поцілунками прекрасної, слабкої статі?

— Не теревень. По-моєму, я на порозі незвіданого, перед дверима геніального…

— Відколи тебе знаю, ти все на порозі, все перед дверима. Коли ж переступиш, увійдеш і ми почуємо: «Еврика!»?

— Одною ногою вже там.

— Серйозно?

— Цілком!

— Не продаси?

— Дорого коштує.

— Я ж не торгуюся… Принцип…

— До часу…

— Деталь…

— Ані півдеталі! Але повір, твій друг, крім пити морс, і сам спроможний заварити дещо таке, що всі ахнуть, а ти перший піднімеш руку і скажеш: «Прошу спокою, товариство! Я це передбачав ще двадцять років тому. Ось вам газета, ось вам стаття «Кредо молодого вченого», тут чорним по білому: «В науці, як і в житті, Синиця Віктор не очікує на щасливий випадок, він його шукає, наближає, він готує його…»

— Впізнаю почерк справжнього майстра слова! Але ти мене заінтригував. Що сталося?

— Мамонт отруївся!

— Самогубство старого ревнивця?

— На вершинах людського духу немає метафор. І тут усе просто: наївся, напився і — прощай, світе білий…

— Оце і все? Цікаво…

— Дуже…

— Бажаю успіху!

— Взаємно!

Професору Сильнику М.Я.

У своїй науковій діяльності колектив лабораторії дбає насамперед про якість роботи, а не час її виконання. Тільки цим керуємося й нині, оскільки за даних обставин результати аналізів будуть суттєвим внеском до розв’язання проблем, які мають не лише загальноінститутське, а й передовсім загальнонаукове, державне значення…

Професор Малиновський В.Г.

Телефонна розмова в столиці

— Алло, товаришу письменник, не спиш?

— Вночі не сплять поети і сичі…

— Слухай, тільки не перебивай, слухай… Сам собі не вірю, але… Сталося фантастичне. Я відкрив препарат, ні, який з біса препарат! Кров! Ти пам’ятаєш мою ідею-фікс: у природі має, мусить існувати біологічний інгридієнт, що виконував би захисні функції людської крові? Так от, він є! Він зараз переді мною! Організм людини надійно захищений від проникнення в нього збудників хвороб! Уявляєш: ніяких недуг! Ні тобі раку, ні інфаркту, не кажучи про сухоти чи грип. Я здолав одвічний бар’єр старіння…

Кров для безсмертних!

Уявляєш, іенії тепер зможуть жити вічно, вічно творити шедеври. Світ не оплакує геніїв — творці не вмирають! Перпетуум мобіле життя! Уявляєш, життя!..

— Знаєш що, Вікторе. Давай завтра зайдемо в «Чайник» і поговоримо про безсмертя, а сьогодні…

— Ти нічого не розумієш! Наша кров — це енергія Місяця, субстанція вторинна, а я знайшов первинну — сонячний еліксир!

— Все розумію. Перевтома. Епоха нервових стресів. І зі мною буває…

Степанида передчувала, що так воно и станеться — тягатимуть її Петра, як останнього злодія. Людям рота не заткнеш, от і плещуть кому що заманеться. Спершу — вбив, а тепер — отруїв. Образа хапала серце, гнів розпікав його, і вона полотніла з лиця, ковтала пігулки — легшало, та ненадовго, зайнятись було нічим, в’язання паморочило ще більше, гнітючі думки снувалися безперервно, вона почувалася шовковим черв’яком у власному коконі і нарешті почала збиратися до столиці. Там — правда. Там — сила. І співчуття. Нікому нічого не казала, ради-поради не питала, тільки Кості, котрий теж змінився з виду, почувши плітки про дядька Петра, тільки Кості сказала, що їде, він же і причепився: «І я з вами, тітко Степанидо, і я…» Тепер стереже її вікна, як собака хату, — аби сама не подалася. Та ще й напоумлювати взявся: «У міліцію не йдіть, ви в редакцію зразу, розкажіть усе, ще краще — напишіть, щоб нічого не забути. Розкажете, а тоді писане віддасте, то й вони не забудуть…» Мо’, так і зробити?