Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

— А це побачимо, — хлопець мимоволі підхопив жартівливу інтонацію, але, миттю згадавши, чого прийшов, нашорошився, як горобець на вітрі, і з невластивою для себе твердістю в голосі запитав:

— То що, вбили Сірка?

Степанида стріпнулася, а потім зіщулилась і боком вийшла з кімнати, прихопивши з собою вечерю, тільки окраєць хліба лежав на столі, як сліпий кріт, якому хотілося довідатися про таємницю і розтеребити її по всіх підземельних усюдах.

— Убили…

— Хто?!

— Ти ба, який швидкий! Закон скаже, як зав’яже. Тоді й я взнаю…

Костя здогадувався, що дядько Петро якщо й знає, то не скаже, а якщо не знає… Тільки тепер дійшло до нього, що може й не знати, а може, й ніхто не знає і в є взнає ніколи. Але ж це несправедливо! Його душа воліла справедливості. І — покари! Суворої! Негайної! Бо Сірко, вважав, був його мамонтом. Приходив до нього, і вони йшли гуляти за річку, до лісу, далі від людей, за що добряче перепадало від батька: «Як отако-о й далі, нащо тоді й у школу ходити. Будеш мамонтам хвости крутити — не інакше…»

Вдома називали Сірка безсовісним, бо він заважав Кості вчити уроки, готувати себе до майбутньої трудової діяльності. Костя пирхав у відповідь: що ви, мовляв, розумієте у живій природі, але обіцяв підтягнутися і закінчити чверть краще, ніж попередню.

Степанида сиділа в кріслі перед прочахлими варениками і шкварками, знехотя перебираючи в’язальними шпицями. Час від часу за стіною то розливався баритон чоловіка, то дзвінко випурхував нетерпеливий дискант Кості, вона не вслухалася, раптова байдужість оперезала тіло, навіть в’язання не радувало. Небіжчик Сірко (думала про мамонта, як про людину) і її непокоїв дуже. Краще б він крізь землю провалився, залетів на десяті небеса, щезли й попропадали всі мамонти — й крихтиночки жалю не подарувала б світові, не сказала б, та подумала: слава богу, хоч дихнуть вільно. Мо’, й не так вільно, як хотілося б, але ж, люди добрі, не маєте ви чоловіка єгеря, не знаєте, як це щодня потерпати, чи живі, чи здорові оті хижаки й травоїдні, парнокопитні й рукокрилі — всі, кого в книгу Червону записано… Жаби й ті — під охороною. А хто ж охороняє? Єгер. Її Петрик. А кому ж, як не їй, знати, що в чоловіка суглоби крутить, крутить-викручує, лікарі кажуть: серце треба берегти. Отак — серце. А його усі шарпають, без нього й кроку не ступи, а тут — на тобі! — ще й убили! Хіба не видно: Сірко цей важенним каменем ліг на Петрикове серце, ніщо не зрушить. Аби могла, сама б… Степанида аж в’язати стала скоріше, кров їй ударила в голову… сама б передушила тих мамонтів своїми руками, не задумуючись. Скільки ж це можна отак?!. Звірюку якусь охороняють, а людину, що ж. у могилу? За її добре серце? Ви подумайте тільки: сказав господарство звести. До півника. Бачте, щоб злим язикам дзуськи, буцімто він корми, ті, що належать отим, охоронним, привласнює для дворової користі. Як же він сказав? Степанида хотіла згадати дослівно, як же він сказав, та не змогла, у пам’яті спливло обличчя Петрика, холодне і кам’яне, мов не до неї звертався.

— Вони такі гарні. Не шкодять, — сумно сказав хлопець, не знаючи, що говорити далі.

— Не шкодять, — згодився Петро Павлович, якого аж тепер пропік сором за той безпричинний страх при появі Кості, а чого? Не скоїв нічого. Прийшов, побачив, написав — служба така.

Він знову повернувся пам’яттю у вчора, коли щось підказало йому: в лісі нещастя.

Світило сонце. М’які тіні стелилися землею — повернуло з полудня. Кортіло примоститися на зеленому горбочку, заплющити очі: сидиш і дивишся на себе, на своє життя. Що бачив, що знав? Ліс, річка, мамонти… Степанида. Земля і небо. Вареники в мисці… Може, й немало, заспокоював сам себе, та сумнів не зникав, ввижалося щось нетутешнє, зліплене з розповідей побувалих у бувальцях, вичитане з книжок і газет, бачене на екрані. Світу багато… І люду багато. А щастя? Щастя… Тоді йому знову схотілося примоститися на сухому зеленому горбочку і — все…

Костя вийшов, тихо причинивши двері. Він був незадоволений собою — нічого не взнав, не вивідав, і йому здалося, через це, саме через це, що він нічого не взнав, повбивають і решту мамонтів.

… Нечеса таки примостився на сухому зеленому горбочку, заплющив очі і… побачив Сірка. Той важко біг, закинувши хобот на могутню шию. Босі, розпатлані, ледь покриті шкурами печерні люди наздоганяли його, кидали гостре каміння й сучкуваті обаполи, несамовито галайдакали. Вони хочуть убити мамонта, майнула думка. Він потягнувся до рушниці, аби пострілом зупинити юрмище, але, сіпнувшись, зрозумів, що міцно прив’язаний до молодого дуба, під яким любив спочивати. Тоді він рвонув з усіх сил, вирвав дерево з коренем, а воно почало підніматися вгору, почало піднімати його, ще помітив, як спіткнувся мамонт, попавши ногою у вирву, де щойно ріс дуб, устиг почути, як хруснули бивні, вгрузнувши глибоко в землю, і… прокинувся.