Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

На батькових устах грала усмішка:

— Ну, що? Все гаразд? Давайте поквапимось. Бо до зими йдеться. Треба добитися додому, поки сніг не випав. Бо я нічого не захопив із теплого одягу. А ти в мене, Марієчко, така мерзлячка. Ще простудишся.

І вони рушили додому.

«Я й сам собі не вірю, не можу повірити… Але намагаюся пригадати все, як зоно було. Дуже багато чого забулося. В пам’яті лишилося тільки усвідомлення баченого калейдоскопа подій. І все. Була якась фантастична мить, що увібрала в себе все — мою смерть і моє народження, всі мої радощі й біди, мої дні й мої ночі, всі мої бажання, об’єднавши їх навіки звуками музики Бетховена… Я люблю Бетховена. Колись любив… А зараз я люблю лише свою маму, тільки одну її. Я зараз такий маленький-маленький. Я згорнувся калачиком у мами на руках… А мама чомусь плаче. Чому? Невже я чимось скривдив свою маму? Невже? Я пригадую. І не можу пригадати… А мама плаче…»

До районної ради УТМР єгеря Лукашівської дільниці П.П.Нечеси

Пояснення

Двадцять п’ятого травня ц. р. я об’їжджав увірені мені мисливські угіддя. Пострілів не чув, просто щось підказало: їдь в урочище Старі Громи — там нещастя. Так і сталося. Я приїхав і побачив, що мамонт Сірко лежить мертвий. Точно — Сірко. Я його добре знаю, бо він не один раз заходив у двір мого сусіди Кулаги і грався там із цуциком Невільним. А тепер Сірко лежав мертвий. Із правого вуха текла кров. Слідів не було ніяких…

До районного відділення внутрішніх справ голови райради УТМР І.М.Фененка

Заява

25.05. ц. р. в урочищі Старі Громи пострілом у праве вухо вбито мамонта Сірка. Браконьєра (або кількох) на місці злочину виявити не вдалося…

Звістка приголомшила всіх. Убили Сірка! Лагідного і сумирного навіть тоді, коли хтось із хлопчаків-одчаюх повисав на його бивню, немов на гілляці. За Сірком, як за людиною, побивалися, бо мали його за наймудрішого мамонта, бо він і головки капусти не взяв із громадського поля, підніме, бувало, хобот і закричить-загуде тужно і благально. Тоді й приносив йому Костя попоїсти, і сварила його мати: харчів не жаль, та що то за дружба, помилуйте, люди добрі!..

Останнім часом Сірко унадився ходити самотою, чи вигнали з табуна, чи стадного потягу збувся, та все частіше бачили його в Кулажиному дворі, де він очікував на хлопця або смішно бавився з цуциком Невільним, який щоразу старався висмикнути із кудлатого зайди добрячий пук вовни, та це йому не вдавалося, бо вона трималася міцно, як дротом прикручена.

Сказати б, любили мамонтів, — ні, ще й побоювались трохи, але щоб руку підняти?.. В таке ніхто не міг повірити. І Костя, помітивши світло у вікнах сусіди, поспішив до нього про все розпитати.

Петро Павлович сидів за охайним столом, байдужий до вечері, все його дратувало, навіть дружина, котра настаралася знову, наготувавши вареників із картоплею і хтозна-де взявши півмиски свинячих шкварок. Іншого разу він подумки похвалив би її, сьогодні ж, похмурий і неуважний, мовчки сидів за столом, непочата їжа красномовно свідчила, що в нього знову негаразди на службі, якийсь великий клопіт у голові. Степанида тільки махнула рукою і тепер мовчки сиділа на дивані, терпляче ждала, коли ж її Петрик або обізветься до неї, або зволить з’їсти шкварки і вареники.

В цей час і нагодився Костя.

Увійшов не стукаючи. Петро Павлович так різко повернувся огрядним тілом, що зачепив миску із варениками, і вона, ковзнувши по клейонці, опинилася у подолі Степаниди, котра вже збиралася й рота розтулити, та вчасно схаменулася, бо з лиця чоловіка зійшла остання кров… Поволі отямлюючись, Нечеса не зводив очей з хлопця, котрому стало дивно, що на його «добривечір» дядько Петро не відповів улюбленим: «Кому вечір, кому ніч, нора, хлопці нам на Січ!..»

— Тьху на тебе! Рости великий та здоровий. Чи не знаєш, що стукати треба, влетів, як комар у носа… — Єгер Нечеса любив слово, мов круто зварене яйце, тому й не відвідував зборів, де всі говорили однаково підстрижено і прилизано — «як асфальт стелють». А що не кожен його афоризм розгадувався однозначно, то виникали конфузи, а часом і непорозуміння, внаслідок чого доводилося писати пояснення, де він, знову ж таки афористично, не міг нічого пояснити, але з власного досвіду знав: справа не в тому, щоб пояснити, а в тому, щоб пояснення було — документ. І йому писали не раз. І він не читав, знаючи наперед, що нічого там не вичитає… — Битися чи миритися будемо, га?