Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

! УМУЗОР ОП ІВОТАРБ ТІВИРП

А навколо вирувало живе людське море. Всі, як один, стовбичили на руках і аплодували мені ногами.

Оце вскочив… І куди? Аж на край Всесвіту…

Та нема лиха без добра: адже тут, на Ялмезі, коньяк йде за каву!

Світило променисте! Що ж це діється в ім’я твоє! Навіщо допускаєш такі страхіття? Чому терпиш мару на грудях землі! Людино! Коли очі й слух твої говоритимуть тобі очевидне, не вір їм, бо очевидність — то мати обману й мари.

Юнак заплющив очі, похитав головою. Що з ним? Мара…

Юнак схопив пляшку. З шийки у горло забулькали сонячні промені. Це надало йому Нових Сил. Він одігнав страшним зусиллям волі мару почуття, стрепенувся.

— Мара-кара! Мара-кара! Духи підземних надр! Вибирайтеся з лон своїх! Мара-кара. Мара-кара!

Вона розплющила повіки, посміхнулася, потяглася і собі за сонцедаром.

— Це вони одривають людей від справжнього життя, закликаючи їх до пошуків мари, яку назвали істиною.

— А істина… Істина — мара. Слово, за яким нема нічого… Ми — Діти Сонця. Дітям під силу все! Тільки Людина з її Розумом вміє всотувати Сонячні Промені. Нічні хижаки чують до них відразу…

— Безумство й мара!

— Люди не знають Істини, бо схиляються перед марою розкоші. Зречемося речей!

— А тіло? Мара… Ти бачиш, яке воно нікчемне, як легко його знищити.

— То обман. То мара Розуму, який не бачить Глибин Буття.

— А може, в Любові Істина?

— Ма… ма… — белькотів він, дриґаючи ногами.

Мара не зникла.

Дівчина-квітка поринула у марення.

— Що таке майя?

— Ілюзія, мара. Дуже глибоке поняття. Не привид, не галюцинація… а, як би тобі сказати… щось таке…

— А що ж тоді не майя?

— Східна філософія вважає, що все в фізичному світі — майя… Світ форм нереальний. Не майя лише одне — наш Безсмертний дух, Атман. Щось не таке…

— Мара злетіла… Дякую тобі за щастя зустрічі, коханий…

— Я мчав за марою… Я шукав у далеких краях, а відшукав — у сонячних променях… Дар Сонця надихає!

— Навколо мара, сон…

— Сон — мара. Треба жити понад привидами, слухати голос Світила. Чуєш?

— Чую, коханий. Помовч… Доковтуй промені!

Їм співав з усіх сфер стихій хорали хор елементів:

— Мара-кара, Мара-кана, Мара-фон, Мара-бу, Мараскін, Мара-хуана…

Питаєте, чи пам’ятаю я, як прокинулася Спляча Красуня? Ще б пак! Пречудово пам’ятаю.

Пригадую, висаджує двері до мого апартамента дивоглядний Товстун Пацці і волає:

— Він повертається! Вона чекає! Людство хвилюється!

Товстун Пацці завжди щось висаджує, трощить або ламає. Він має таку неймовірну вагу, що коли під нього підкласти пудову гирю, виймеш добре відштамповану сковорідку.

— Хто повертається? — запитав я.

— Я вважав, що ти людина з розумом і тому одразу збагнеш, — замість відповідати по суті мовив Пацці казна-що. — Ха! Недарма оголосили, що на церемонію дурнів не пускатимуть.

— Яку ще церемонію?

— Урочистої зустрічі, — відповів він.

— А куди не пускатимуть?

— До Сплячої Красуні.

— Виходить, опісля тисячолітніх міжзоряних блукань повернувся її Суджений?

— Нарешті!

— Скільки ж це йому років?

— Молоденький, як сіцілійська оливка!

— Ясно: подіяли ефекти релятивного часу….

— Точно!

— Та чи прокинеться Спляча Красуня?

— У тому й питання! Адже за тисячу років хто її лишень не цілував, намагаючись пробудити. Найвродливіші красені над нею потіли. Та все марно!

— Безумовно, тут криється якась таємниця…

— Нарешті все з’ясується! — запевнив Пацці.

Він як у воду дивився. Ледь космічний Суджений приклався до жагучих вуст Сплячої Красуні, як вона в одне моменто прокинулася. Які вам ще подробиці? Невже не бачили по візору? А, не знаєте…

Секрето виявилося просте: відбиток губів такий же неповторний, як візерунки на пальцях. От, відправляючись в далекі мандри, Хлопець запрограмував Дівчину на свій індивідуальний малюнок губів. А тоді приспав її на тисячу років у Пантеоні Щастя і Кохання. Самі знаєте, нині це робиться запросто…

О, донна міа! Як це — до чого тут Пацці! Ви ж самі питали, чи пам’ятаю я, як прокинулася Спляча Красуня. Ще б пак! Чудово пам’ятаю. Пригадую, висаджує двері до мого апартаменте Товстун Пацці і волає…

Що, уже слухали А тоді —

Кінец!