Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

Тоді я й почув обережні, скрадливі кроки. Зраділо скочив, затарабанив у двері, а з горла мені виривався розпачливий крик.

Кроки стихли. Я стояв з розтуленим ротом і слухав. Той, хто ішов, здається, злякався. Було так тихо, що мені аж у вухах закололо.

— Гей ви! — загорлав я, тулячи вуста до щілини в дверях. — Викличіть аварійну команду!

Тиша. Я ковтав повітря, яке сочилося до мене через щілину, і тільки так міг себе втішити.

Знову почулися обережні кроки. Той, хто підіймався, повернув назад — кроки глухли.

Тоді мені в голову полізли навіжені думки. Я вирішив, що всі вони: телефони-автомати, трамваї, ліфти — зв’язані поміж себе, адже ціле місто переплетено складною мережею дротів, по яких тече струм. Я подумав, що в якусь мить вони можуть стати заодно і їм під силу погратися з людиною так, як оце зараз граються зі мною.

Треба було зібратися на силі й вирішити, що чинити далі. Є два виходи, подумав я: впокоритися чи повестися так, як я повівся в будці телефону-автомата, котрий таки з’єднав мене з начальником. Може, то було простою випадковістю, але він, той автомат, підкорився!

І я вирішив повторити цей жарт із ліфтом.

— Слухай ти! — крикнув я загрозливо. — Коли не випустиш мене з себе, начувайся!

Зробив паузу зовсім так само, як і тоді, в телефонній будці, а тоді натис кнопку дев’ятого поверху.

І сталося диво. Ліфт загув, ніби його мотори були при ньому, а не вгорі, в спеціальному приміщенні, й дрібно затрусився.

— Давай, давай! — горлав я. — Вези, я так просто від тебе не відстану!

І ліфт рушив. Але не вгору, як мені хотілося, а вниз.

«Хай буде так, — подумалося мені, — тільки б мені звідси вирватися!»

Я сподівався, що він спустить мене вниз і розчинить двері, і ми, хоч у такий спосіб, із ним порозуміємося. Однак ліфт повівся інакше. Спустився, здається, до третього поверху, знову затрусився, загув моторами і різко пішов угору.

Він мчався по шахті, набираючи швидкості. Я звалився на підлогу, з жахом відчуваючи, що він уріжеться зараз у стелю будинку й розтрощить себе й мене. Заплющився й почув, як справно й ладно запрацювали невидимі мотори. Вже пора було йому зупинитися, але він неприпинно мчав.

Я почув звук удару, мене підкинуло вгору, і я ледве не буцнувся об ліфтову стелю. Але він прорвався через стіну, ніби була вона паперова, і з ревом вирвався із шахти.

Тоді всі звуки стихли. Ліфт летів у якомусь сяючому етерсі, який уливався до мене через щілини дверей і сліпив, аж різав очі. Я знову почав метатися по кабіні, знову лупив кулаками в двері, кричав і просив помилувати мене. Я кричав, що в нічому не винуватий, що я, зрештою, нікому ніколи не хотів у цьому світі лиха, що я нічим не відрізняюся від інших людей, але весь цей лемент пропадав, не знаходячи відгуку. Ліфт все ще мчався з незбагненною швидкістю, входячи все глибше й глибше в ту невідому мені сяйну матерію. Тоді все в мені заціпеніло, я зморено опустився на підлогу й утомлено подумав, що сьогоднішній день може ніколи не закінчитися.

Міський відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності капітанові БУРКАЛУ К. М.

Шановний Костянтине Михайловичу!

Вважаю за обов’язок проінформувати Вас як людину, що регулярно має справу з нашим гастрономом № 443 й до певної міри стала навіть його куратором, про подію, яка мала місце в нас учора, в четвер. Не знаю, чи дійшли до Вас уже про неї чутки, та гадаю, що вже знайшлися люди, які поспішили вимести сміття з нашого штучного відділу на широкий суд громадськості.

Тим-то й почну по порядку. Три дні тому, а точніше — 17 січня ц. р., старший товарознавець нашого гастроному тов. Свергуненко Г. В. прийшла до мене в кабінет і конфіденційно повідомила:

— Товаришу директор, вантажник Гапонюк знову щось хімічить.

Ну, вантажника Гапошока Віталія Сергійовича Ви, звичайно, пам’ятаєте. Адже саме Ви два роки тому виявили окремі недоліки в його роботі. Та після того, як Гапонюк повернувся з будов великої хімії з чистою совістю, він перетворився на іншу людину. Припинив таскати додому харчі, попередньо не сплативши за них гроші через касу, не погоджується тепер на прохання окремих несвідомих громадян виносити за певну доплату горілку з чорного ходу перед відкриттям і після закриття штучного відділу, почав відвідувати гурток технічної творчості мешканців мікрорайону при ЖЕКові № 208.