Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

Він ліг і відчув легке пощипування в носі. В кімнаті було тихо, через стіну м’яко звучала симфонічна музика — там мешкав меломан, і ця музика нітрохи не дратувала. Зрештою, він людина старомодна, і його дратує не симфонічна, а естрадна музика; відчув, що носом стало дихати не так вільно, і це раптом принесло заспокоєння: знайшов просте і зрозуміле пояснення отій дивній і трохи смішній своїй аномалії: нежить її назва. Звичайнісінький нежить, і те, що під час нежитю людина може втратити нюхальні властивості чи здатності, щось таке просте, як день.

— Я, власне, хотів тобі про це сказати, — зауважив лікар.

— Ну от бачиш, мислимо в унісон, — сказав Віталій Довгалюк, ледь-ледь усміхаючись. — Це значить, що у мене з психікою все гаразд.

— Таж звісно, — мовив лікар. — Надто багато скидати на психіку — теж ознака психічної неповноцінності. Закони психіки — це ті ж закони фізіології.

— Отак подумав і я, — сказав Віталій. — Я — інженер, а ми, технократи, люди таки раціонального мислення…

Отже, пояснення було знайдено. Віталій не без задоволення обдивився кімнату, в якій лежав, була вона обставлена невибагливо, бо й стиль його життя простий. Йому стало аж зовсім затишно, бо людина завжди творить гніздо за образом своїм і подіб’ям, відтак очі його заплющилися, і він перестав думати, тобто наладнав своє єство так, щоб ніщо його не займало, щоб мозок хоч трохи побув у стані блаженного спокою, а в нього це завжди викликало одну й ту ж реакцію, тобто він упав у темну, непрозору яму, аж мозок не витворив жодної галюцинації, тобто це був короткий провал у ніщо, сон без сновидінь, той, при якому горішні шари мозку відключаються цілковито. І так тривало всі півгодини, які він здобув для самотності, а випірнув із неї, коли вдарили вхідні двері і в коридорі залящав дзвінкий голос його донечки, а він, хоч і прокинувся, відчував, що світ навколо крутиться, стіни здалися незнайомими, і треба було зусилля, щоб отямитися, знову повернути собі світ звичайних речей і встановити його твердо й несхитно, тобто ввійти в коло тих людей, що складали його дім і наповнювали його існування.

— О, тато наш удома! — сказала трохи здивовано його жінка, входячи і вносячи з собою дух дощу й вологи. — Ти що, спав? А на нас напала злива, і ми добряче намокли!

Стала супроти нього, світла і змолоділа від дощу, вогка, рідна й запахуща; за нею вслід ускочила донечка, так само збуджена від зливи і покрита її свіжим духом — він заусміхався до них і вдихнув на повні груди їхнього запаху.

— І це сталося вчетверте, — сказав Віталій. — Я відчув, що наповнююся духом рідних мені істот, а за мить усе знову пропало. Пропало нагло й гостро, і я схвильовано звівся з канапи…

— Повітря в нас затхле, — сказала його жінка й пішла відчиняти балконні двері. — Ти часом не захворів?

Не відчував затхлого повітря, ні свіжості, принесеної знадвору. Відчував тільки ламкий біль у голові.

— Можливо, й захворів, — сказав він, і з його горла вирвалося щось схоже на сміх. — Знаєш, я зовсім перестав відчувати запахи.

— Це не диво, — сказала жінка в той час, як дочка стояла з розтуленим ротом і чомусь пильно дивилася на нього.

За мить у нього під пахвою опинився термометр, а волога свіжа рука лягла на лоба.

— Лоб теплий, — проголосила жінка.

— То мені завтра не треба буде йти на групу? — з надією спитала дочка.

— Як покаже термометр, — усміхнувся Віталій.

— Але ж ти хворий, та’, я по тобі бачу, — гаряче сказала дочка. — Хіба не можеш прогуляти один день?

В ту мить йому таки захотілося прогуляти один день. Попри все відчував у тілі розладнаність майже так само, як перед грипом. Але термометр був нещадний: тридцять шість і шість!

— Ну от, — сказав він, спускаючи ноги в капці. — Я здоровий, як бик, а нежить — це річ несуттєва.

— Вип’єш на ніч липи й попариш ноги, — відказала з другої кімнати жінка: перевдягалася.

Дочка перевдягалася біля нього. Ходила в малій до смішного жіночій сорочечці з мереживками й вішала на плечики форму. Потім цілком жіночим рухом накинула на себе халатика й почала застібатися.

— А можна й мені попарити ноги? — спитала.

— Хіба в тебе також нежить? — озвався з другої кімнати жіночий голос.

— Ні, я люблю парити ноги, — відказала мала.

— А я не люблю, — мовив він, активно розтираючи собі носа. — Парити ноги — прегидка штука!..

— От чудний! — вигукнула дочка. — Я б парила ноги щодня!..

Всього цього він не розповідав приятелю: сценка з’явилась у його уяві, як короткочасне видіння, і він замовк, наче прислухався до себе.