Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

— Був майже заспокоєний, — сказав. — Застуда — річ звичайна, як і нежить. Але в мені продовжувала жити якась особлива настороженість. Не хотілося робити із себе вар’ята й розповідати жінці про те чудне в собі — я вирішив проробити щодо того ряд експериментів…

Перше, що він зробив: пішов до полички, де стояли парфуми, і знову відкрутив покришку флакона з потрійним одеколоном.

— І запаху не було? — спитав лікар.

— Анінайменшого, — відповів Віталій. — Мені навіть захотілося гукнути жінку й дочку і дати понюхати їм. Але я злякався, що й вони не почують запаху… Розумієш, одне діло індивідуальні нюхальні властивості, воші можуть зникати чи виникати, можуть бути алергічні, хибні — все, що завгодно, а друге, коли б це відчували й інші люди з навколишнього середовища. Це вже була б не тільки аномалія мого організму, від якої клопіт тільки мені. Чи логічно міркую?

— Цілком, — сказав лікар. — А чому в тебе є сумніви щодо логічності власного мислення?

— Бо в мене зараз взагалі багато сумнівів, — мовив Віталій. — Людина — особа настільки химерно-суб’єктивна, що не може постійно перевіряти свою нормальність самотужки. Але є універсальна мірка, якою ми все й перевіряємо.

— Тобто?

— Маємо бути подібні до інших, — сказав серйозно Віталій. — Уподібнення — одна з найнеобхідніших потреб людства. Без цього людина починає тратити грунт під ногами.

— Тобто починається психічна хвороба? — спитав лікар.

— Саме так! Я технократ і мислю раціонально. Завжди вважав, що людський організм — це та ж таки машина, хай складна до незбагненності. Вона має працювати чітко й безвідмовно. Як у кожної машини, в неї можуть бути відхилення, але і відхилення не повинні виходити за норму. Адже не випадковий цей збіг: норма й нормальність. Всі гвинтики мають бути загвинчені, а коли ні — різьбу сточено!

— Ну, це дещо схематичне міркування, — сказав лікар.

— Схематичне, але правильне, — категорично сказав Віталій. — Не даремно це тобі висловлюю — має воно безпосередній стосунок до моєї історії…

— По-моєму, тобі менше треба про це думати, — сказав лікар.

— Читаєш у моїй голові, — відповів Віталій, — Так само вирішив і я. Отак як після копіткого, напруженого дня добре розслабитися і розвантажитися від набраної напруги, вивести з себе електрику, як дехто каже, я вирішив зробити собі інтелектуальне розвантаження, тобто не мислити більше необхідного і психічно опроститися…

Рішення прийшло ще в той вечір, коли жінка почала активно виганяти з нього хворобу. Він сидів на кухні, розставивши коліна, як справжній господар дому; перед ним стояв кухлик з липовим наваром, пив малесенькими ковтками і задоволено дивився на спину, широкі клуби й м’які ноги своєї половини. Вона клопоталася, мотаючись із кутка в куток, плескала дверцятами шафки й холодильника і щось оповідала — про роботу і своїх колежанок, які з захопленням зустріли її нову кофтину. Він сидів і мовчав, як індійський божок, і тільки покректував. Запаху його напій не мав, бо перед цим вдихнув його на повні груди, але Віталій весь був липовий сам, весь із меду: очі солодко примружувалися, і він думав: «А коли так? Коли пити й уявляти запах липи, меду, уявляти липовий гай і бджіл, що гудуть, аж тремтить повітря?» Йому, зрештою, це вдавалося, і він майже зовсім приплющився. Озирав отак знадності своєї половини. «Слухай, — сказав раптом, — ти не проти?»

— В тебе одне на умі, — відказала йому жінка, лагідно блимнувши в його бік.

— А чого б того в мене не було на умі? — спитав він. — Я ж нормальний чоловік.

І коли сказав оту фразу, щось ущипнуло його й занепокоїло, йому захотілося таки відкритися перед жінкою, все їй оповівши, бо чи ж такий він нормальний? Але знову побоявся, бо коли б справдилося те, що його страхало? Чи блимнула б так лагідно його жінка, досить того, що удав із себе хворого, що п’є оцей липовий навар без запаху; чорт забирай, вилаявся він подумки, адже цей напій не подіє на нього, бо не має він нічого спільного з липовим цвітом та медом. Найліпше про це не думати, отак наказати собі й перейнятися власним рішенцем…

Їхня дочка вже спала, перед цим таки попаривши ноги, а він ще тільки мав те вчинити, І йому приємно стало хоч би від того, що вони опиняться з жінкою в тісній ванній, що вона підливатиме окріп, а він дивитиметься на її ніжну шию з кучерявим і лагідним волоссячком. Все-таки це чудові хвилини, і його дочка має тут рацію, адже парити ноги, коли поруч тебе люба істота, — якось з’єднуватися з нею, бо тоді у ванній повно пари, і чи не від того їхні тіла мимоволі почнуть пульсувати звичними біострумами; можливо, жінки відчувають це тонше, адже для них не основне з’єднання конечне.