Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

— А він, цей Тур, не втік із божевільні?

— Не знаю, — відказав я. — Можливо, й так. Але це не має значення.

— А що ж має значення? — спитав Вовка.

— Те, що історія його не така вже й безглузда, — мовив я. — Окрім того, розповідав він її цілком розважно.

— Але ж не може такого бути! — вигукнув Вовка.

— Звісно, не може, — згодився я. — Але хто те знає?

Той чоловік, що назвався Туром, а може, втік із божевільні, той, що величав себе Прибульцем, сидів коло мене, виставивши вперед короткі ноги. Руками опиравсь у траву позад себе, а голову закинув — дививсь у небо. Там, серед розкудланих хмар, блиснуло яскраво-сине озерце, яке спалахнуло такою чистотою, що я на мить забув про свою тугу. І справді, дивлячись на те озерце, хотілося несамохіть очиститися од важкого й неприємного, того темного, що є завжди в нашій душі, і по-людському забажати стати кращим. Може, це і є «стати від бога вільним», а може, це наближення до нього — хто те знає. Хто знає: чи людина, яка відчуває себе Прибульцем, не є ним, бо у те вірить тільки вона сама? Хто знає, чи історія, яку вона придумає, чи не стає реальна, бо вона в цьому світі вже є? Я не міг цього пояснити своєму малому співрозмовнику, але подумав: коли ти в світі сутінний і не знаєш про це, ти сутінний по-справжньому. Коли ж у душу тобі падає ясний промінь і ти відчуваєш це, ти стаєш освітлений тим променем насправді, хоч, може, це звичайна гра твоєї уяви… Ось що подумав я тоді, коли звільняв свою душу від сутінного дня.

… І він розповів мені про той вечір того ж таки недільного дня, що провів він його з Марією. Пахли матіоли, звідусіль джеркотіли цвіркуни; вони ж покинули вуркітливе місто й утомлено брели зарошеними травами теплого й великого лугу. Вгорі розляглося широке серпневе небо й безгучно палали, розчиняючись у повітрі, голубі зорі. Шелестіла трава й чути стало роздольне дихання землі й ріки, яка причаїлась у глибині об’ємної, вмиротвореної ночі.

Прийшла до них вона, та ніч, котра влагоджує все, що сталось удень, котра стирає різкі грані, обм’якшує гострі кути, приносить зосередження й розчулює — те, чого соромляться люди при світлі. Та ніч, котра пахне втомленою землею, дозрілою травою, коли багнеться тиші, схожої на беззвучний політ умиротвореного й утомленого птаха або ж схожий на очі призабутої матері з теплого спомину, який раптом народжується у глибинах мозку…

Ця ніч лежала на Маріїних плечах, у бганках її світлої сукні — дівчина сіла в траву відпочити. Прибулець став коло неї й розчулено дивився, але й туга була в його погляді, солодка й не зовсім збагненна. Таку ж тугу відчуває шофер, який їде у напрямку, вивіренім світлом автомобільних фар — десь углибиш стоїть жовто освітлене вікно, за яким чекає його дружина й гаряча вечеря. Таку тугу відчуває й машиніст паровоза, якому вже повернуло за сорок і в якого не зникло почуття неповторності рідного дому; її відчуває й закинений у сопки солдат, котрий мусить світити до місяця багнетом. Йому маряться соняшники, мальви й чорнобривці, а ще йому мариться дівчина, від якої одержав сьогодні листа. В такі ночі люди розмовляють пошепки, боячись зворушити оте тендітне, ще живе на дні кожної душі, адже душа тоді по-справжньому очищається від намулу обов’язкових дрібниць, через які люди перестають бути неповторні… В шелесті трави вчуваються вічні й безначальні істини, вислухавши які, людина забуває на мент про сумніви, а може спокійно й тепло подумати про покинуті з дня справи.

Прибулець відчував усе це вперше, він навіть подумав, що такого широкого й величного почуття не знайти більше ніде — так, це була Земля, її неповторне й просторе дихання, адже в цьому диханні зливався в одно подих мільярдів мислячих, живих і чуйних. І Прибулець раптом пізнав просту й золоту істину: ось що означає бути людиною, подумав він, тлінною, смертною, ненадійною, розумною чи дурною, хорошою чи поганою! Він зрозумів, що тільки ніч зі своєю чистою простотою підходила до висоти цієї істини — адже вона розкривається всім, хто здатен замислено спостерігати, як безшумно й швидко згоряють у небі зорі…

Тур опустився на коліна за Маріїною спиною. Вона поклала йому на груди голову, і він дихнув запахом її волосся, що ніжно пахло ромашкою.

Дівчина обернулася до нього, і він уздрів матове й тепло освітлене обличчя. В сутіні воно було ще чарівніше, ніж удень, і він, легко застогнавши, мимоволі похилився, щоб поцілувати його.

В неї були великі, схожі на безмежну, несподівану ніч очі, і затепліло в тих очах у відповідь на його поцілунок — було то бажання взаєморозуміння й простої, як і їхній поцілунок, з’єднаності.