Володимир Владко - Дванадцять оповідань

Ідучи до своєї кімнати в штабі, а потім чекаючи на прибуття полоненого, по якого він послав, Фріц Векслєр старанно обмірковував, як саме треба допитувати спійманого снайпера. Насамперед, Фріц Векслєр, що дуже любив чітко визначати становище, відмітив, що в нього чомусь разом з люттю проти цієї людини (яка була безумовно причиною гарячки, що тримала в обіймах командування дільниці протягом останніх кількох днів) була ще й гостра цікавість.

В двері його кімнати постукали.

— Увійдіть!

— З вашого доручення, пане адьютанте, полоненого снайпера приведено.

— Гаразд. Давайте сюди.

Конвоїри ввели до кімнати чоловіка в військовому одязі, вкритому ще невисохлим брудом. Чоловік увійшов до кімнати твердими кроками, помітно таки припадаючи на ліву ногу. Він був невисокий, стрункий, чорнявий, з гострими очима, трохи припухлими губами, над якими ледве помітна була синювата тінь від поголених вусів. Правий рукав його гімнастерки був напіввідірваний. «Мабуть під час бійки з солдатами, що тягли його до танка», — відзначив про себе Фріц Векслєр. Полонений уважно озирнувся навкруги і спинився нерухомо посеред кімнати.

— Вийдіть за двері і зачекайте там, — розпорядився Фріц Векслєр конвоїрам, що стояли при дверях.

Зачекавши, поки його наказ виконають, Фріц Векслєр звернувся до снайпера підкреслено ввічливо:

— Сідайте, ми матимемо з вами невеличку розмову. Хочете курити? Прошу!

Але, як Фріц Векслєр вимовив усе це німецькою мовою, то полонений, очевидно, не розуміючи жодного слова, лишився нерухомим і мовчазним. Тільки тут Векслєр зміркував, що без перекладача допит навряд чи буде успішним.

— Сідайте, — скільки міг виразно проговорив він, показуючи на стілець.

Цього разу снайпер зрозумів, він ледве помітно усміхнувся і сів. Фріц Векслєр підняв телефонну трубку:

— Алло, дайте мені штаб, кімнату 18. Так. Я — адьютант Векслєр. Прошу негайно надіслати перекладача для допиту спійманого снайпера. Так, негайно. Зараз буде? Гаразд, чекаю.

Снайпер сидів проти нього, уважно прислухаючись до звуків його голосу. Гострі очі вивчали Фріца Векслера, ніби допитувати збирався не адьютант полоненого, а полонений адьютанта. Фріц Векслєр посунув до снайпера коробку з цигарками:

— Куріть, прошу.

Полонений охоче взяв цигарку, прикурив, запаливши сірника, що дав йому Векслєр. Адьютант відчував дивне почуття поваги до цього чоловіка, у вигляді якого не можна було відшукати жодної ознаки страху або непевності. Полонений поводився стримано і цілком спокійно.

Увійшов перекладач. Він сів збоку стола Векслера і приготувався перекладати.

— Прізвище? Ім’я? Якої частини? — поставив Фріц Векслєр стандартні запитання.

Полонений, вислухавши переклад спокійно, відповів:

— Петро Черненко. Стрілецького полку.

— Якого?

Полонений замість відповіді знизав плечима.

— Він не відповідає на це запитання, — доповів перекладач.

— Так. Розумію. Гаразд. Запитайте, чи комуніст він?

— Він каже так: «У нас усі комуністи».

Фріц Векслєр з цікавістю поглянув на полоненого: добре тримається!

— Він снайпер?

— Так. Він каже: «Я — ворошиловський стрілець».

— Хм… Не розумію. Що він хоче цим сказати?

Очі полоненого блиснули:

— Я стріляю так, щоб не відставати від найкращого стрільця Червоної армії, народного комісара оборони, товариша Ворошилова. Отже маю почесне ім’я ворошиловського стрільця.

— Яке ви мали завдання від свого командування?

— Стояти на захисті радянського кордону і боронити Радянський Союз від нападу імперіалістів.

— Я хотів би конкретнішого, докладнішого визначення завдань. Перекладіть йому.

— Моє завдання — всіма силами і засобами захищати мирну працю моїх братів і батьків, що складають вільне населення першої в світі соціалістичної країни, батьківщини всіх пролетарів. Моє завдання — виконати ці обов’язки з тим, щоб, повернувшися потім додому, самому стати біля верстата і взяти участь у загальній мирній праці, яку тепер я захищаю з гвинтівкою в руках.

— Чи багато в його полку таких снайперів, як він?

— Кожен червоноармієць хоче стати ворошиловським стрільцем, і стане ним, якщо не став досі.

— Він сказав, що в них усі комуністи, усі більшовики. Де його партійний квиток?

— Немає. Я не сказав, що я член партії. Поки що я комсомолець. Але це не заважає мені бути комуністом, бути непартійним більшовиком, як і всім моїм товаришам бійцям.

— Він офіцер чи солдат?