Володимир Владко - Дванадцять оповідань

— У нас немає офіцерів. У нас є командири, такі самі бійці, як і всі інші.

— Отже він — командир?

— Ні, я просто стрілець.

— Чи давно його полк прибув сюди?

По паузі перекладач відповів:

— Він не відповідає на це запитання, пане адьютанте.

— Так… Хм… Чи знає він, що ми можемо його розстріляти, якщо він не відповідатиме?

Вислухавши це, полонений снайпер швидко випростався. Чітко вимовляючи слова і дивлячись просто в очі Фріца Векслєра, він відповідав рівним урочистим голосом. Вагаючись, перекладач повільно, час від часу спиняючись, перекладав його відповідь:

— Він каже, що… що замість нього на його місце… прийдуть тисячі інших, пане адьютанте. І що його смерть буде для його товаришів і там і тут сигналом до нової боротьби, пане адьютанте. І що він не боїться смерті, пане адьютанте.

Так, полонений снайпер видимо не боявся. Він стояв так само спокійно, очі його переходили з адьютанта на перекладача, ніби перевіряючи, як саме сприймають вони його відповідь. Десь далеко в глибині його гострих очей ховалася ледве помітна усмішка.

Ще раз Фріц Векслєр відзначив якесь незрозуміле почуття поваги до цієї людини. В нього майнула думка: «А добре й цікаво було б поговорити з ним без перекладача, отак, як розмовляють на самоті… Шкода, що це не можливо, адже я не знаю його мови…»

Фріц Векслєр натиснув кнопку дзвінка і сказав конвоїрам, що увійшли до кімнати:

— Візьміть полоненого і відведіть назад. Зараз я закінчив. Повернетесь з ним через годину.

Конвоїри вивели полоненого снайпера. Слідом за ним пішов і перекладач. Фріц Векслєр ще з хвилину жував давно згаслу цигарку і нарешті сказав собі:

— Власне, його нема про що допитувати. Витягти з нього щось про його частину абощо навряд чи пощастить. Але справа не в тому. Головне ось що: адже у них там таки чимало таких Петрів Черненків. І таких Черненків не візьмеш ніяким танком… Так ось які вони, ці червоноармійці?.. Хм… Цікаво, цікаво! Та де ж поділися мої сірники?..

І, в десятий раз запалюючи цигарку, Фріц Векслєр відчував, як розростається в ньому той незрозумілий неспокій, що охопив його з самого початку розмови з снайпером. З чоловіком, що нічого і нікого не боїться, як і всі його товариші-бійці.

На чотирнадцять кілометрів відступили частини механізованої армії інтервентів, на чотирнадцять кілометрів на Захід. Тут армія перейшла через річку Жлейку, закріпилася на її західному березі, знищивши за собою всі засоби переправи — мости, порони тощо. Червона армія примушена була спинитися так само: її шлях перетяла річка Жлейка.

Окопи розташувалися з обох боків річки. Вона була неширока, але артилерійські батареї механізованої армії добре пристрілялися до неї — і відповідали ураганним вогнем на найменшу спробу навести понтонні мости для переправи. Більше того, західний берег річки був вищий від східного. Ще перед початком воєнних дій цей берег було перетворено на міцну фортецю. Забетонований, з таємними ходами і кулеметними гніздами — західний берег дивився на річку холодними дулами гармат і кулеметів, готовими щохвилини залити всю ширину річки свинцевим і стальним дощем.

Червона армія зробила кілька спроб форсувати переправу через річку, але з того нічого не вийшло. Кулеметний і гарматний вогонь з того берега нищив людей, не даючи їм навіть підійти до води. Радянська артилерія пробувала обстрілювати забетонований берег, щоб знищити батареї й кулеметні гнізда. Проте — вони були досить добре замасковані, і влучання снарядів могло бути лише випадковим. Так само не дала нічого і авіарозвідка: з літака і зовсім не можна було знайти замасковані об’єкти.

Дільниця фронту завмерла. Механізована армія рада була, що її залишили поки на лінії, позбавленій небезпеки нападу. Червона армія не мала, очевидно, змоги розгорнути активні дії. Стан фронту на цій дільниці можна було характеризувати, як цілком позиційний, без найменшої можливості перейти до рішучого наступу як з заходу, так і з сходу.

Так минуло кілька днів. Радянські окопи були розташовані на відстані кілометра від берега: ближче підійти не дозволяв огонь ворожих батарей і кулеметів. Командування цієї дільниці механізованої армії було задоволене: нарешті радянські частини не посувались, їх пощастило паралізувати хоча б тимчасово. Останні дні радянські траншеї навіть не подавали жодної ознаки життя. Лінива перестрілка точилася ввесь день, але жодна з сторін не вважала за доцільне витрачати даремно снаряди й патрони.