Яель Адлер - Внутрішня історія. Про це не говорять

І хоч я лікарка, ніщо людське мені не чуже [1] Алюзія на крилатий латинський вислів авторства Теренція: Homo sum, humani nihil a me alienum puto («Я людина, і ніщо людське, гадаю, мені не чуже»). (Тут і далі прим. перекл.) . Однак щодня в себе в лікарні зустрічаю людей, які сильно відчужуються – від себе, від свого тіла, своєї психіки. Люди, які довгий час тихо страждають, соромляться і… мовчать. Ідеться про висипку на шкірі в інтимних місцях, про свербіж попи, підозру на захворювання, що передається статевим шляхом, чи проблеми в ліжку. Про запахи тіла, метеоризм і закреп, про надмірний ріст волосся чи грибок ніг. Один із моїх пацієнтів місяцями обходив стороною сауни та басейни, бо його пальці на ногах мали «такий дивний» вигляд. Інший постійно відмовлявся від сніданку «після цього»: він нарешті познайомився з класною жінкою та закохався до нестями. Попри це ніч за ніччю після любовного акту він полишав її квартиру – у панічному страху замість того, щоб поринути біля своєї нової пристрасті в глибокий посткоїтальний сон. Бо під час сну його язик перекривав глотку і він міг голосно захропіти. Не дуже романтично і ще менше – сексуально, вважав він.

Чому ж тоді люди на такий тривалий час відкладають візит до лікаря? Відповіді мало чим відрізняються: «Мені соромно, я не можу про це говорити», «Я боявся/лася свого діагнозу». Чи: «Я думав/ла, що це мине саме собою…» Такі думки щодо пікантних тем виникають у багатьох людей: що звідкись виникло, те кудись саме й зникне. Прикрість у тому, що якраз здебільшого це так і не трапляється. Натомість розв’язання проблем чи лікування, які пропонуємо ми, лікарі, часто не такі вже й неприємні чи складні!

«Та тут усе ясно», – каже мій знайомий майстер, коли я розповідаю про зламаний прилад чи поломку в моїй квартирі та не знаю, як із цього вийти. Майже пальцем не поворухнувши, він ліниво та неквапно знаходить причину поломки, бере якийсь спеціальний інструмент і замінну деталь – і ось у пральній машині вже вирує життя або ж знову гріє батарея. Здавалося б, безнадійну проблему розв’язано на «раз-два».

Таким чином працюємо й ми, лікарі. Нам треба лише знати, у чому проблема! І щойно ми виявили, де – іноді в прямому значенні цього слова – заховався черв’ячок, тоді майже завжди можна знайти певний розв’язок. Ми, лікарі, повсякчас на вашому боці й розраховуємо на вашу довіру. Ми знаємо, що подеколи переступити через себе й розкрити іншому своє тіло й душу коштує певних зусиль. Але можете бути певні: ми це все вже не раз чули, багато вже бачили й навіть пережили на своїй шкурі!

Хто наважується говорити про особисті теми-табу, той позбавляє їх влади. Тому ця книжка має стати мотиватором. Я хочу допомогти вам зрозуміти, що відбувається в тілі, коли під час сексу з вагіни гучно виривається повітря, шлунок раптом починає з вами «говорити» після їди чи коли з ерекцією не все так добре, як колись. Чому багато вад тіла, яких ви соромитеся, насправді цілком нормальні – або їх можна легко усунути. У будь-якому разі це можливе лише тоді, коли наважитися на візит до лікаря, а не на сумнівні самодіяльні рішення (подібно до однієї молодої та гарної пацієнтки, яка замовила собі в Інтернеті лікарський розчин для видалення шкірного наросту й печінкових плям і після такого самолікування залишилася із жахливими рубцями).

Тож розпочинаємо мандрівку ділянками відчуттів, якими ми сприймаємо табу нашого тіла, – нюху, чуття, зору та слуху. Наприкінці книжки, сподіваюся, ви знатимете: ви не самотні! Немає неприємних мук, від яких би не страждали інші. Просто про це ніхто не говорить. Саме тому: бажаю вам отримати задоволення від читання та обговорення!

У старі добрі часи, коли рекламна галузь ще лякала нас гострими картинками, була реклама зубної пасти, в якій чоловік дув на кульбабу. Оскільки в нього було несвіже дихання, ніжна рослинка в’яла на очах мільйонів телеглядачів. Інший варіант цього горору: закохана пара, він щось ніжно їй шепоче, на що вона, майже зомлівши, закочує очі й перелякано відвертається.

Наскільки такі картини впливають на продажі зубних паст, ополіскувачів, спреїв для рота чи інших допінгів для дихання, я не можу сказати. Факт залишається фактом: для більшості людей запах із рота – справді надокучлива проблема. Якщо в когось тхне з рота, ми спершу принюхуємося так, начебто в нас прокинувся природничо-науковий інтерес. Але щойно джерело запаху встановлено, ми відразу ж з огидою відвертаємося: наше архаїчне Я попереджає про хворобу та розкладення! Це може зашкодити нашому виживанню.