Олексій Сільвестров - Олег Блохін

Тоді Блохін виступав уже за юнацьку команду «Динамо». Тренувався він тепер двічі на день по дві години, чотири рази на тиждень (узимку – п’ять). Одне із тренувань проходило в манежі Київського суворовського військового училища (тепер Київський військовий ліцей імені Івана Богуна), яке було розташоване на бульварі Лесі Українки, в центрі міста. Манеж юним футболістам надавали тільки з дев’ятої години вечора, тому після двогодинного тренування Олегові доводилося добиратися додому через усе місто – жив-то він на Чоколівці. Приходив він уже за північ, і вранці батьки будили його в школу з великими труднощами. Олег Володимирович згадував, що, прибігаючи зі школи додому, він старався швидше зробити уроки, щоб хоч трішечки… не попоїсти, ні, а поспати!

Граючи в юнацькій команді «Динамо», Блохін продовжував справно забивати голи в матчах на першість Києва. У п’ятнадцять років він нарешті ввійшов до основного складу юнацької збірної міста. Завдяки цьому Олег почав частіше виїздити на змагання до інших міст, поступово пробився до юнацької збірної України. До шістнадцяти років Блохін помітно зміцнів і виріс: його вага була вже 63 кілограми, зріст – 176,5 сантиметра, спірометрія – 4500. У першу чергу далася взнаки, звичайно, гормональна перебудова організму в період статевого дозрівання – Олег, як і будь-який юнак у віці від 14 до 16 років, швидко витягнувся і змужнів. Але величезну роль відіграли й роки напружених тренувань із батьком і в школі «Юний динамівець».

У шістнадцять років Олег Блохін уперше виїхав за кордон. И не куди-небудь, а до Франції! Це було, без перебільшень, справжнім чудом. На той час максимально досяжним для звичайної радянської людини закордоном була Болгарія, яку за вражаючу схожість із батьківщиною називали «шістнадцятою республікою Радянського Союзу». Та й туди потрапляли в основному передовики виробництва, партійні, комсомольські та профспілкові працівники. Процедура виїзду була дуже утруднена, необхідно було зібрати масу рекомендацій і пройти співбесіду в КДБ. У далеке зарубіжжя взагалі їздили тільки дипломати, вчені, артисти, і, нарешті, спортсмени.

Блохін згадував, що з роками зарубіжні вояжі стали для нього звичною справою, але таких яскравих вражень, які в нього склалися під час першої в житті поїздки за кордон, більше, напевно, ніколи не буде – тим більше що він був іще школярем.

Узимку 1969 року Олег дізнався, що юнацька команда «Динамо» у травні поїде до Франції, де в маленькому передмісті Парижа місті Круа щорічно проводився традиційний європейський турнір юнацьких клубних команд «Iris Club de Croix». Цей турнір, організований іще 1957 року маловідомим французьким професійним клубом «Ірис», під той час був популярний у Європі. Його переможцями були юнацькі команди відомих у Європі професійних клубів. Французькі «Реймс» і «Ресінг» (Париж), італійські «Інтернаціонале» (Мілан), більш відомий нам як міланський «Інтер», і «Торіно» (Турин), іспанська «Барселона» та англійський «Лідс Юнайтед» – ось далеко не повний список команд, які вигравали турнір у Круа.

Уявіть собі радянського дев’ятикласника, що потрапив за кордон, та ще й у Париж. Сена, Ейфелева вежа, собор Паризької Богоматері, Тріумфальна арка, Лувр, Пантеон… Олег Володимирович згадував, що батьківський фотоапарат був у нього весь час напоготові та клацав усе підряд, але майже все – з вікна автобуса. Зупинок у Парижі не було, тому в першій поїздці красоти міста промайнули перед Олегом як у прекрасному сні – більше запам’ятались автобус, готель, стадіон, матчі.

1969 року із багатьох країн Європи до Круа з’їхались юнацькі команди, від назв яких аж дух перехоплювало: португальська «Бенфіка» (Лісабон), бельгійський «Андерлехт» (Брюссель), англійський «Ковентрі Сіті», іспанська «Барселона». Більшість ровесників юних динамівців із цих та інших зарубіжних команд уже тренувались у професійних клубах.

У Західній Європі спорт, і футбол зокрема, був професійним. Футболісти офіційно працювали у своєму клубі й отримували гроші за гру у футбол. При цьому, природно, вони мусили серйозно й невпинно підвищувати свою майстерність – од видовищності гри залежав їхній добробут.

У Радянському Союзі офіційно спорт був любительським. Радянська людина працювала на заводі або в конторі, навчалася в інституті, служила в Радянській армії або в міліції, а у вільний од роботи або навчання час ходила на тренування та їздила на змагання, виступаючи перед публікою безкоштовно. Звичайно, спорт високих досягнень у СРСР був фактично професійним – спортсмени тільки отримували заробітну плату «за основним місцем роботи», віддаючи фактично весь свій час заняттям спортом. Наприклад, спортивне товариство «Динамо» курирувало МВС, тому всі динамівці, в тому числі й Олег Блохін, офіційно вважалися співробітниками міліції, отримували чергові звання.