Олексій Сільвестров - Олег Блохін

Поступово зароджувалися гарні традиції: приміром, на кожну гру батьки приносили трилітрові банки з яблучним, томатним або виноградним соком. Після матчів юні футболісти не бігли хлебтати воду з-під крана, а з величезним задоволенням пили цей сік.

Щоправда, за спогадами Олега Блохіна, для нього батьківська турбота обернулася на маленьку драму – за ним міцно закріпилося прізвисько «татусів синочок». Багато хто з хлопців вважали, що Олега тримають у команді лише через високу посаду Володимира Івановича та його особисте знайомство з тренером Леонідовим.

Оливи до огню підливав і сам тренер, який не обмежував своїх підопічних жорсткими ігровими настановами і дозволяв їм вільно фантазувати на полі. Леонідов дуже цінував швидкість Блохіна, тому часто радив захисникам і півзахисникам давати Олегу довгі передачі за спини суперників. Блохін, отримавши м’яч, волів не вступати в єдиноборство із захисниками суперника, легко набирав швидкість, утікав од супротивників, виходив сам на сам із воротарем, забивав гол… і чув од партнерів по команді образливе слівце: «Боягуз!»

Боягузом Олега вважали не тільки хлопці. Навіть колеги-тренери, дивлячись на гру Блохіна, частенько говорили Олександру Леонідову: «Із цього футболіста не вийде – не боєць він!» Адже в тодішньому футболі силова боротьба на кожній ділянці поля, передусім у нападі, була загальноприйнятою практикою. Гарними гравцями вважалися футболісти рослі та фізично міцні, а Блохін був малим і худим, тому чисто за зовнішніми ознаками важко було очікувати від нього швидких спортивних злетів.

Бомбардирський талант Блохіна розкрився дуже рано, хоча позиція крайнього нападника, на якій він починав грати, не давала для того особливих підстав. Головними бомбардирами будь-якої команди в футболі початку 1960-х років були яскраво виражені центрфорварди, крайні ж нападники виконували функції «піднощиків снарядів» – здійснювали прохід по флангу і віддавали передачу в штрафний майданчик. Та Олег, маючи високу швидкість, сам користувався передачами від захисників або півзахисників і забивав голи, ставши одним із кращих бомбардирів команди. Тим більше що, за його словами, воротарі у хлоп’ячих командах завжди були слабенькі.

Одначе, незважаючи на величезну кількість забитих м’ячів, одставання Олега у фізичній підготовці відчувалось – у тринадцятилітньому віці він важив 43,5 кілограма, зріст був 158 сантиметрів, спірометрія [1] Спірометрія – метод дослідження функції зовнішнього дихання, що включає в себе вимірювання об’ємних і швидкісних показників дихання. – 3200. Відверто кажучи, не атлет.

Тому Володимир Іванович вирішив збільшити навантаження під час щоденних занять сина перед школою. Подовжується маршрут кросів, тривалішими та різноманітнішими стають гімнастичні вправи після бігу – Олег присідає, віджимається, підтягується. Щоб сину не так швидко набридало, батько придумує різні ігри з м’ячем, наприклад, просто на маленькій кухні квартири Блохіних Олег із зав’язаними очима мусив контролювати м’яч то лівою, то правою ногою.

Істотний вплив на фізичну підготовку хлопчика справив і спортивно-оздоровчий табір поблизу районного центру Володарка, кілометрів за сто двадцять од Києва в бік Білої Церкви, куди щоліта на один місяць виїжджала футбольна секція школи «Юний динамівець». Свіже повітря, чисте озеро, мальовничі місця, затишний стадіон із відмінним полем – усі умови цілком задовольняли потреби дітей у активному відпочинку. Після ранкової пробіжки юні футболісти розвивали техніку гри, індивідуально працюючи з м’ячем, потім проходили тренувальні ігри. Увечері – риболовля та читання книг, узятих із собою з дому. Олег Володимирович згадував, що після місяця такого життя сам відчував, що повертається додому зміцнілим і поздоровілим.

Недивно, що вже в чотирнадцять років дані в медично-контрольній картці Олега Блохіна істотно змінюються: вага – 49 кілограмів, зріст – 165 сантиметрів, спірометрія – 3600. Однак єдиноборства із захисниками Блохін, як і раніше, уникав, голи забивав переважно на швидкості. Тому до складів дитячих і юнацьких збірних команд Києва, що їздили на республіканські змагання, Олега попервах не включали – ставка робилася в основному на юних футболістів, які полюбляли силову боротьбу.

Уперше в житті Блохін потрапив до складу збірної Києва в чотирнадцять років. Команда виїхала до Львова на розіграш Кубка «Юності». Цей всесоюзний турнір було вперше організовано 1964 року. В ньому брали участь збірні команди Москви, Ленінграда, а також усіх союзних республік і їх столиць, спочатку складені з футболістів сімнадцяти-вісімнадцяти років. Формат розіграшу Кубка змінився саме 1966 року – в ньому почали виступати юнаки чотирнадцяти-п’ятнадцяти років. Але вийти на поле Олегу так і не довелося – тренери знову віддали перевагу «бійцям», і він увесь турнір одсидів на лаві запасних.