Олексій Сільвестров - Олег Блохін

Школу було побудовано по війні. Коли будівельники здали в експлуатацію новеньку чотириповерхову споруду, навколо неї лежав пустир із купами будівельного сміття. Й тоді, як розповідали Олегу вчителі, директор школи Марія Костянтинівна Коробко кинула клич: «Кожний клас мусить привезти до школи по одному самоскиду чорнозему». Потім на цю землю самі учні висадили 120 молодих яблунь. Вони розрослись, і навесні будівля здавалася рожевою за квітучими деревами.

Як згадував Олег Володимирович, Марія Костянтинівна любила дітей, здається, більше, ніж решта вчителів, і діти це відчували. Всі у школі знали про горе в її сім’ї (вона поховала сімнадцятилітнього сина) і старалися хоч якось приглушити її біль.

Із теплотою згадував футболіст й інших своїх педагогів. Перші уроки фізкультури у нього в школі вела Ірина Іванівна Хижняк, учасниця Великої Вітчизняної війни. Про це Олег дізнався від учителів – сама Ірина Іванівна при дітях ніколи про війну не згадувала. Вона була сувора, можливо, навіть дещо грубувата, та лаяла завжди за діло. Одного разу Олегу добряче перепало від Ірини Іванівни за те, що він не прийшов на товариський матч з баскетболу із командою іншої школи. Щоправда, того дня в нього був футбол.

Величезне задоволення мав хлопець од внутрішньошкільних спартакіад, на яких завжди були присутні його головні вболівальники – Володимир Іванович і Катерина Захарівна. На спартакіаді 1966 року Олег здобув свої перші золоті медалі – за перше місце в бігу на 60 метрів із результатом 8,0 с і за перше місце у стрибках у довжину з результатом 4,35 м. Щоправда, медалі ті були з шоколаду – фірмові шоколадки «Аерофлоту», загорнуті у фольгу. По дорозі додому Олег раз у раз намагався покуштувати свої нагороди. Батько, помітивши це, купив йому в гастрономі велику плитку шоколаду і сказав: «Їж, чемпіоне! А ці давай збережемо». У домашньому музеї Блохіних ці шоколадні медалі висять тепер поряд із бронзовою медаллю, здобутою Олегом Блохіним у складі олімпійської збірної СРСР на XX літніх Олімпійських іграх 1972 року в Мюнхені.

Із 4 по 10 клас класним керівником Олега Блохіна була Алла Анатоліївна Лакизо. Своїх дітей у неї не було, мабуть, тому всю свою теплоту вона віддавала учням – дуже хотіла, щоб усі дружили, любили свій клас, свою школу, придумувала для дітей усе нові й нові цікаві справи. Олег Володимирович згадує, як замість обов’язкової політінформації якийсь час вони грали «в дипломатів». Кожний учень на свій розсуд вибирав собі країну, в яку «призначався» послом Радянського Союзу. За газетами, журналами, книгами учні мали вивчити побут і звичаї «своєї» країни, а потім поділитися враженнями з усім класом. Олег, який захоплювався грою збірної Бразилії з футболу, очолюваної великим Пеле, «вирушив» до Бразилії й так вивчив її, що часом сам собі здавався справжнім бразильцем.

Алла Анатоліївна Лакизо розповідала, що з Олегом у неї не було труднощів. У цьому вона бачила заслугу Катерини Захарівни, яка, звичайно, любила сина, як усяка мати, але, коли вимагала справа, була з ним сувора. Навчатися Блохіну було, мабуть, важче, ніж його однокласникам, – тренування забирали чимало часу. Але Алла Анатоліївна й не вимагала від нього занадто багато – бачила, що він уже весь у полоні спорту. За її словами, хлопчиком Олег був дуже компанійським, діти його любили. Навчався Блохін старанно, закінчив школу легко, без трійок. Якщо йому треба було їхати на збори, його завжди відпускали – знали, що зуміє надолужити.

Алла Анатоліївна Лакизо була класною керівницею і в Анатолія Бишовця, про що із задоволенням розповідала Олегу та його однокласникам. Щоправда, Олег Володимирович говорив: навіть цей факт не був для нього визначальним у виборі виду спорту, позаяк із Бишовцем вони тоді, природно, не спілкувалися – в 1963/64 навчальному році, коли Олег іще був у 4 класі, Анатолій уже закінчив школу. Але протягом кількох наступних років Олег, звичайно, заздрив Бишовцю, який вражав своїми успіхами у складі київського «Динамо».

Чоколівка була одним із перших у місті районів, забудованих по війні п’ятиповерховими цегляними будинками – знаменитими «хрущовками». Нині «хрущовки» здаються застарілими й малопридатними для житла, але тоді, в 1950-х, така забудова дозволила масі людей, які тулилися в підвалах і комуналках, відчути, що таке власна окрема жилплоща. Для дітей і підлітків на Чоколівці взагалі було роздолля – багато простору, сади й парки, десятки дворових спортивних майданчиків, свої вподобані футбольні поля.