Олексій Сільвестров - Олег Блохін

1932 року, закінчивши сім класів сільської школи, тринадцятилітня Катруся Адаменко подалася до Києва і вступила до фабрично-заводського училища при швейній фабриці імені Максима Горького. Влітку 1935 року в центрі Києва проводився легкоатлетичний крос, у якому брали участь команди колективів фізкультури. На дистанцію 500 метрів, яка пролягала від Бессарабки до «Червоного стадіону» (тепер НСК «Олімпійський»), тренер команди вирішив виставити шістнадцятилітню Катю Адаменко, що бігала швидше за всіх в училищі. Й вона виграла, випередивши значно доросліших і досвідченіших учасниць забігу! Із цього кросу й почався її спортивний шлях.

По закінченні училища Катерина Захарівна працювала лекальницею на швейній фабриці імені Горького, вийшла заміж, 1939 року народила сина Миколу. Паралельно займалася легкою атлетикою – після перемоги в кросі нею зацікавилися провідні тренери України, вона постійно брала участь у різних змаганнях, 1940 року виконала норматив майстра спорту. Катерина Адаменко була другою радянською спортсменкою (після багаторазової чемпіонки СРСР, московської спринтерки Євгенії Сєчєнової), що пробігла 100 метрів менше ніж за 12 секунд, повторивши при цьому всесоюзний рекорд.

На початку війни чоловік Катерини Захарівни пішов на фронт, а вона сама з дволітнім сином на руках опинилася в евакуації в Курській області. Там вона працювала в найрізноманітніших місцях: починала в колгоспі, а закінчувала помічником прокурора району. 1944 року Катерина Адаменко повернулася до Києва. Повернулася вже вдовою, чоловік загинув на фронті. Катерину як відому спортсменку призвали до армії та прикомандирували до полку на Ленінградському фронті, де зустріч із Володимиром Блохіним змінила все її життя – молоді люди покохали одне одного й невдовзі одружились.

Після демобілізації з діючої армії Володимир Іванович переїхав до дружини в Київ, працював у ЦК ЛКСМУ, органах МВС УРСР, дослужився до звання полковника запасу. В різний час обіймав посади начальника навчально-спортивного відділу Українського республіканського спортивного товариства «Динамо», голови Київської міської, а потім заступника голови Київської обласної ради Всесоюзного спортивного товариства «Трудові резерви», протягом 12 років очолював Федерацію сучасного п’ятиборства УРСР.

Катерина Адаменко вступила до Київського інституту фізкультури й закінчила його заочно, оскільки продовжувала виступати на бігових доріжках країни – в період із 1944 по 1951 рік вона вісім разів ставала чемпіонкою України з легкої атлетики. Катерина Захарівна неодноразово ставала чемпіонкою СРСР і України з п’ятиборства, зі стрибків у довжину і в бігу на 80 і 100 метрів із бар’єрами, 82 рази була рекордсменкою України, їй присвоєно звання заслуженого майстра спорту СРСР, заслуженого працівника фізкультури та спорту України.

По закінченні спортивної кар’єри Катерина Адаменко з листопада 1958 року перейшла на роботу до Київського інженерно-будівельного інституту (тепер Київський національний університет будівництва та архітектури). Спочатку працювала викладачем, потім старшим викладачем, заступником декана факультету промислового цивільного будівництва, а після виходу на пенсію 1978 року – старшим лаборантом, завідувачкою методичного кабінету на кафедрі фізичного виховання та спорту. За час роботи в інституті вона підготувала 6 майстрів спорту, 38 кандидатів у майстри спорту і першорозрядників, понад 1000 спортсменів масових розрядів.

1952 року збірна СРСР (уперше у своїй історії) мала виступати на XV літніх Олімпійських іграх у Гельсінкі. Напередодні Олімпіади Катерина Адаменко була одним із головних сподівань збірної СРСР з легкої атлетики, планувала взяти участь у змаганнях. Та коли дізналася, що чекає дитину, про Олімпіаду більше не думала. Сама Катерина Захарівна говорила про це так: «Я не жалкую, що не поїхала на Олімпіаду, не розмірковую, чи могла стати там чемпіонкою. У спорті я починала з нічого й досягла чимало. Але мій син – це ще більша гордість».

Володимир Блохін на початку 1950-х працював у секретному відділі МВС УРСР. За його словами, режим був такий, що трудилися з дев’ятої ранку до другої години ночі. Близько десятої вечора в його кабінеті пролунав телефонний дзвінок. «Володимир Іванович? – запитав жіночий голос. – Я – лікар. Ваша дружина щойно народила сина!» Катерина Адаменко згадувала, що народила Олега швидко. Пологи приймала колишня спортсменка. Син народився богатирем.