Олексій Сільвестров - Олег Блохін

Після гри тренер поділив кандидатів на групи по троє-четверо. Вони мусили наввипередки пробігти тридцять-сорок метрів. Олександр Леонідов пізніше розповідав, що в цьому забігу Блохін легко – навіть занадто легко! – втік од усіх своїх ровесників, хоча не вирізнявся ні зростом, ні фізичними даними і на вигляд здавався кволеньким сором’язливим хлопчиком. Одразу після цього, без найменших вагань, Олександр Васильович подумки записав Олега до своєї групи – дуже вже підкупала його швидкість!

Після забігу почалося останнє випробування – Леонідов поставив хокейні ворота на відстані десяти метрів і дав кожному десять спроб. Олег увесь час бив лівою ногою і влучив усі десять разів.

По закінченні контрольних випробувань щасливців, серед яких опинився й Олег, було відділено від решти, й після короткої бесіди та напучувань їм пояснили, що їх прийнято до дитячої спортивної школи «Динамо», в групу Олександра Васильовича Леонідова, й оголосили, по яких днях треба з’являтися на тренування.

За словами Володимира Блохіна, Леонідов сказав йому тоді: «Тобі його назад не віддам. Серйозно. У мене таких хлопців немає». Додому Олег повернувся, сяючи від щастя. Щоправда, коли спробував пояснити мамі, чим же він відзначився і що робив під час конкурсу, до пуття звітувати так і не зміг – сам іще нічого не розумів…

15вересня 1962 року дев’ятилітній Олег Блохін власноручно заповнив облікову картку футбольної секції дитячої спортивної організації «Юний динамівець» і від цього дня офіційно став членом Українського республіканського спортивного товариства «Динамо». Хлопчик був сповнений великої гордості, йому було чим пишатись – адже 1961 року динамівці Києва стали першою немосковською командою, якій удалося виграти чемпіонат СРСР з футболу!

Київське «Динамо» зразка 1961 року являло собою чудовий колектив, створений молодим амбіційним тренером В’ячеславом Соловйовим (у минулому – партнером легендарних Григорія Федотова та Всеволода Боброва по нападу знаменитої «команди лейтенантів» – московського ЦДКА). У складі команди грав Юрій Войнов – один із лідерів збірної СРСР, яка виграла 1960 року перший в історії розіграш Кубка європейських націй (так до 1968 року офіційно називався чемпіонат Європи з футболу), визнаний потім одним із кращих центральних півзахисників в історії радянського футболу.

Кумирами всіх київських хлопчаків, у тому числі й Блохіна, були форварди «Динамо». Команди тоді грали за так званою системою «дубль-ве», що передбачала зразу п’ять (!) форвардів. Центральний нападник Віктор Каневський став кращим бомбардиром чемпіонату 1961 року, а Валерія Лобановського й Олега Базилевича називали кращими крайніми нападниками в радянському футболі першої половини 1960-х років. Гру Лобановського багато хто й досі вважає неперевершеною. Винайдений ним унікальний удар «сухий лист» сповнював жахом захист суперників і викликав захоплення у київських уболівальників. Не менш унікальним прийомом володів його партнер по атаці Віктор Серебряников. Цей удар навіть названо на його честь – «дуга Серебряникова». Олег був щасливий од усвідомлення одного того факту, що він тренуватиметься в одному клубі з цими уславленими футболістами, і потай мріяв коли-небудь вийти разом з ними на смарагдово-зелений газон стадіону «Динамо».

Перші тренування Олега Блохіна почалися на невеликому п’ятачку асфальту відразу біля входу на стадіон «Динамо», за високими круглими колонами. Премудрості цих тренувань давалися йому легко, та Олегу частенько вичитували за індивідуалізм, небажання поділитися м’ячем із товаришами й уперте прагнення самому пробити по воротах.

Одного разу після занять тренер видав Олегу білу як сніг футболку з великою синьою літерою «Д» на грудях. Хлопчик був просто щасливий – він вийде на поле у складі київського «Динамо»! Хай у дитячій команді, але все-таки в «Динамо»!

Перші матчі Олега Блохіна проходили на заводських стадіонах, розташованих далеко від центру міста. Вболівальники туди майже не заглядали. По неділях грали клубами на першість міста. В такі дні вся родина прокидалася рано. Катерина Захарівна швидко готувала сніданок, і Володимир Іванович з Олегом вирушали на стадіон.

За словами Олега Володимировича, за всі дитячі та юнацькі ігри його батько не пропустив жодного матчу на першість міста. При цьому Володимир Іванович був не тільки персональним уболівальником сина – він багато років на громадських засадах очолював батьківський комітет школи «Юний динамовець». Батьки допомагали тренерам контролювати успішність дітей, а в дні недільних матчів на першість міста були разом з ними.