Bruce Cameron - Подорож собаки

– Ходи сюди, Майло! – знов і знов гукала жінка.

Чорний собака грубо штовхнув мене мордою, збивши з ніг, а тоді Клеріті нахилилася й узяла мене на руки, тримаючи, як Дженніфер, коли годувала дивним молоком.

Коли Ходи-Сюди-Майло пішов, Клеріті поставила мене на землю й почала бавитися, наближаючи своє обличчя до мого. Я була така щаслива, що дзявкала й крутилася на місці.

– Завтра вона їде, – сказала мені Клеріті. – Я лише маю сховати тебе ще на ніч, а потім вона на тиждень поїде. Зможеш сьогодні втриматися від гавкоту?

Я жувала паличку.

– Не знаю, що мені робити, Моллі. Вона ніколи не дозволить мені залишити тебе.

Клеріті схопила мене й з усієї сили обняла.

– Я так тебе люблю.

Я відчувала приязнь, яку виливала на мене Клеріті, але цієї миті була по-справжньому зосереджена на своїй паличці, тож не спромоглася на більше, ніж махнути хвостом.

Коли ми повернулися додому, Клеріті одразу ж відвела мене вниз і посадила в маленький закуток під сходами, заставивши коробками. Я була розчарована й виразила своє невдоволення залпом гавкоту, від чого вона миттєво з’явилася.

– Треба, щоб ти не гавкала, гаразд, Моллі? Мати буде вдома з хвилини на хвилину.

Вона знову пересунула коробки. Правду кажучи, я втомилася, граючись цілий день, тож лягла подрімати. Однак прокинулася від стуку вхідних дверей.

– Я вдома! – пролунав у будинку голос Ґлорії. – Зачекай, зараз побачиш, що я купила в «Неймані».

Хоч я вже кілька днів чула запах і голос Ґлорії, але досі не мала можливості привітатися з нею. Я гадала, що, напевно, вона зрадіє, як Клеріті, побачивши мене. Я дзявкнула кілька разів, потім зачекала, але почула лише розмови. Я загавкала знову, а тоді отримала очікуваний результат – двері наді мною відчинились, і почулися кроки вниз. Клеріті відсунула коробки.

– Будь ласка, Моллі, будь ласка . Благаю: тихо.

Клеріті нагодувала мене, а потім віднесла під курткою вниз вулицею, і ми гуляли, гуляли. Коли ж повернулися, було темно й прохолодно. Клеріті знову посадила мене до закутка.

– Гаразд. Лягай спати, добре, Моллі? Лягай спати.

Я намагалася вислизнути, доки вона загороджувала вхід коробками, але була недостатньо спритною. Дівчина вибігла нагору рипучими сходами й зачинила двері, а тоді стало тихо.

Я трохи поспала, але потім прокинулася й згадала, що зовсім сама. Я заскавчала, знаючи, що нагорі Клеріті, певно, лежить зараз у ліжку, теж почуваючись самотньою. І від цього мені було сумно. Вона, мабуть, гадає, що мені подобається лежати на гарній подушці під сходами, але насправді я хотіла бути з нею. Я загавкала. Відповіді не було, тож я гавкала ще й ще.

– Клеріті! Що це за звук? – заверещала Ґлорія.

Я почула біг, а тоді двері над сходами відчинилися.

– Гадаю, це було знизу! – вигукнула Клеріті. Я помахала хвостом, коли вона спустилася сходами. – Повертайся в ліжко, Ґлоріє. Я з цим розберуся.

– Звучало, наче тварина! – відповіла Ґлорія.

Я чула, як рухається Клеріті по той бік коробок, і взялася дряпати їх. Було чутно, як ходить по дому Ґлорія, а тоді я зрозуміла, що вона стоїть на вершині сходів.

Я гавкнула.

– От знову! – прошипіла Ґлорія. – Це собака, у будинку собака!

Клеріті відсунула коробки, і я впала в її обійми, лижучи обличчя.

– Ні, це… О Боже, це лисиця! – скрикнула вона. – Не підходь!

– Лисиця? Що? Ти впевнена?

– Лисиці гавкають, Ґлоріє, – сказала Клеріті.

– Як вона потрапила в дім? Що тут робить лисиця?

– Мабуть, підвальні двері вітром відчинило. Певно, прийшла на запах твоєї дурної шуби.

Тепер Клеріті всміхалася мені. Ми грали в перетягування рушника, і дівчина тягнула не надто сильно.

– Бути цього не може, – сказала Ґлорія.

– У них дуже чутливий нюх! Я спробую вигнати її з будинку й далі по вулиці, – сказала Клеріті.

– Ти впевнена, що це лисиця? Лисиця, тобто звір?

– Я знаю, які на вигляд лисиці. Ця маленька.

– Треба викликати поліцію.

– Наче копи приїдуть заради лисиці. Я просто вижену її надвір. Стій там на випадок, якщо вона спробує втекти через сходи.

Було чути, як вдихнула Ґлорія й захряснула двері. Клеріті взяла мене на руки й вибігла крізь задні двері в прохолодну ніч, не випускаючи, доки ми не звернули за ріг.

Я не розуміла гри, у яку ми грали, але після тряски я «присіла» й була готова продовжувати шлях. Клеріті ходила зі мною вулицею туди-сюди, а тоді з-за рогу виїхала машина й зупинилася. Вікно опустилося, і я відчула запах Роккі! Я поставила лапи на металеву стінку машини й спробувала зазирнути всередину. Запах Трента відчувався теж.