Bruce Cameron - Подорож собаки

Вона опустила мене на землю, і ми підійшли до будинку. Кілька собак помітили кущі попереду, але то були старі запахи – ніщо не вказувало на присутність поблизу інших собак. Клеріті взяла мене на руки й швиденько занесла всередину, трохи вгору сходами, далі коридором і в спальню.

– Клеріті? Це ти? – гукнула жінка з будинку.

– Я вдома! – відгукнулася Клеріті.

Вона застрибнула на ліжко разом зі мною й почала гратися. Потім завмерла: з коридору почулися кроки.

– Моллі! Тш-ш-ш! – сказала дівчина, натягнула покривало на ноги, піднявши коліна, і заштовхала мене під цей навіс.

Я обнюхувала її ноги, коли почула, як відчиняються двері.

– Та-да! – проспівала жінка. Я впізнала цей голос: то була Ґлорія, мати Клеріті.

– Ти купила шубу? – сердито промовила Клеріті.

– Подобається? – відповіла Ґлорія. – Це лисиця!

– Шубу ? Як ти могла?

Я вирішила, що це гра, за умовами якої треба знаходити вихід з-під покривал, і почала пробиратися до голови Клеріті, але її рука пірнула під ковдру й штовхнула мене донизу.

– Ну, це ж не те, щоб я когось убила. Вона була вже мертва, коли я купувала шубу. І не хвилюйся: я впевнена, що цей звір був, як ти кажеш, на вільному вигулі.

– Маєш на увазі: доки його не впіймали. Господи, Ґлоріє. Ти ж знаєш, як я через це почуваюся.

– Якщо так сильно цим переймаєшся, то не треба її носити.

– Наче я б носила! Про що ти думала?

– Гаразд, мені шкода, але вона потрібна мені в поїздці: Аспен – єдине місце, де ще можна носити хутро, не почуваючись винною. Ну, і, може, Франція.

– Аспен? Коли ти їдеш до Аспена?

Рука Клеріті притиснула мене до місця.

– У середу. Тож, гадаю, завтра нам треба піти по крамницях, лише нам удвох.

– Завтра понеділок. Мені треба до школи, – сказала Клеріті.

– Ну, школа . Це звичайний день.

Ноги Клеріті висунулися з-під ковдр, які м’яко лежали поверх моєї голови.

– Хочу йогурт, – сказала Клеріті.

Я визирнула з-під ковдр, але було надто пізно – Клеріті вже йшла.

– Ненавиджу, як ти носиш ці шорти, – казала Ґлорія, коли Клеріті зачиняла двері, – у них твої стегна такі огрядні.

Залишившись одна в ліжку, я швидко зметикувала, що підлога далеко, далеко поза досяжністю моїх маленьких лап. Підвиваючи від розчарування, я блукала по м’яких ковдрах, глибоко вдихаючи запах м’якої подушки. На ліжку валялося кілька іграшок, і я трохи пожувала їх.

Потім двері відчинилися. Повернулася Клеріті. Я замахала хвостом, лизнула її в обличчя, коли вона нахилилася до мене, і відчула в її подиху солодкий молочний запах. Чи є щось більш радісне, ніж лизати обличчя дівчини, доки та не захихотить?

Коли Клеріті виносила мене надвір, то сховала глибоко під сорочку, щоб я не мерзла. Вона похвалила мене за те, що я «присіла» у дворі, і погодувала маленькими шматочками холодного солоного м’яса. Смак був такий сильний, що обпік мені язика.

– Завтра принесу тобі трохи їжі для цуценят, Моллі, обіцяю-обіцяю-обіцяю. Хочеш іще шинки?

Тієї ночі я спала в оберемку рук Клеріті. Вона гладила мене долонею, шепочучи:

– Я люблю тебе, Моллі. Люблю тебе.

Поринувши в сон, я ще відчувала дотик її руки. Денні справи настільки виснажили мене, що за ніч я не прокинулася жодного разу. Клеріті встала, коли сонце тільки-но сходило, одяглася й винесла мене зробити мої справи з дивною осторогою, говорячи ледь чутним шепотом. Мій маленький міхур ледь не луснув. Потім вона віднесла мене сходами вниз, у підвал.

– Це мій особливий закуток під сходами, Моллі, – прошепотіла вона. – Я називаю його своїм клубом. Бачиш? Ось тобі подушка, а ось трохи води. Ти маєш сидіти тихо, гаразд? Я не піду по крамницях із Ґлорією, але мені доведеться ненадовго відійти. Та обіцяю, що повернуся, щойно вона піде з будинку. А поки не гавкай. Сиди тихо, Моллі, сиди тихо.

Я обнюхала маленький закуток, такий низький, що Клеріті довелося присісти. Вона простягнула мені ще трохи холодної солонини й погладила так, що я зрозуміла: вона збирається залишити мене. Тож коли дівчина раптом відсторонилася й пересунула коробки, щоб замурувати мене в закутку, я прудко чкурнула назовні.

– Моллі! – прошипіла Клеріті.

Я помахала хвостом, сподіваючись, що вона зрозуміла: я не хочу сидіти в тому маленькому закутку. Думала, що чітко виразила свої почуття, коли ми були в будинку Дженніфер: я хочу бути з Клеріті. Вона підібрала мене й повернула всередину, і цього разу мені не вистачило спритності випередити коробки біля виходу. Що вона робила?