Bruce Cameron - Подорож собаки

– Дякую, що робиш це, Тренте, – сказала Клеріті.

– Усе гаразд, – відповів хлопець.

Клеріті підняла мене й подала крізь вікно. Я переповзла через груди Трента, лизнувши його на знак привітання, а потім обнюхала сидіння. Роккі в машині не було, але він бував тут раніше. Ми обоє були собаками переднього сидіння.

Того вечора я поїхала додому з Трентом, але Клеріті з нами не поїхала. Я була засмучена, коли ми від’їжджали, і скиглила, гадаючи, куди поділася моя господиня. Та коли ми приїхали додому до Трента, там був Роккі! Ми безмежно зраділи, побачивши одне одного, і боролись у вітальні, і на задньому подвір’ї, і в спальні Трента. Хлопець мав молодшу сестру, яка гралася з нами, і сам із нами бавився, і навіть їхні батьки долучалися. У розпал усієї цієї розваги я заснула, раптом відчувши таку втому, що просто лягла на місці, хоча Роккі продовжував жувати мій писок.

Наступного ранку, щойно прокинувшись, ми з братом заново розпочали гру. Він був трохи більший за мене і явно дуже прив’язаний до Трента, адже іноді переривав боротьбу й підбігав до хлопця, щоб його погладили й похвалили. Через це я сумувала за Клеріті. Але щоразу, як таке мені спадало на думку, Роккі плигав на спину, і ми все починали спочатку. Я втішала себе, що вона по мене повернеться, і нарешті це сталося.

Пізно ввечері задні ворота гримнули, і ми з Роккі рвонули з місця подивитися, хто це може бути. Це була Клеріті. Ми вдвох почали стрибати на неї, і нарешті я загарчала на Роккі, що поводився так, ніби він для неї такий же важливий, як і я.

Клеріті й Трент стояли на задньому подвір’ї й дивилися, як я бавлюся з братом. Я намагалася показати їй, що можу повалити Роккі, коли захочу, але він не хотів піддаватися.

– Ще не поїхала? – спитав Трент.

– Ще ні. Її рейс лише о першій. Я сказала, що мені рано вставати до школи.

– То ти йдеш до школи?

– Не сьогодні.

– Сі Джей, ти не можеш і далі прогулювати школу.

– Я потрібна Моллі.

Я завмерла, почувши власне ім’я, і Роккі застрибнув мені на спину.

– Моллі в тебе лише три дні. Як щодо решти часу?

– Я просто не відчуваю, що школа має якийсь стосунок до мого життя.

– Ти учениця старших класів, – мовив він. – Школа і є твоє життя.

– Піду в понеділок, – сказала йому Клеріті. – Просто хочу цього тижня провести час із Моллі, доки Ґлорії не буде.

– А коли Ґлорія повернеться, тоді який план?

– Не знаю, Тренте! Часом люди не планують геть усе – воно просто стається, зрозуміло?

Ми з Клеріті поїхали кататися, і я сиділа на передньому сидінні. Ми пішли до парку, де все було вкрито травою, але там гуляв лише один собака, неприязний коричневий пес, якого цікавило тільки ходити зі своїм господарем по доріжці. Потім ми пішли додому і, дякувати Богу, мене не посадили знов у крихітний закуток під сходами, а дозволили бігати по всьому будинку. Я відчувала запах Ґлорії, але її там не було.

Я спала в ліжку Клеріті, але була така схвильована, що постійно прокидалася й лизала її обличчя. Вона відмахувалася від мого носа, але в цьому жесті не було злості. Нарешті вона просто дала мені м’яко пожувати її пальці, коли я відчувала таку потребу. Так минула ніч.

Наступного дня йшов дощ, і ми гралися всередині, виходячи лише для того, щоб я зробила свої справи на мокрій траві.

– Моллі! До мене! – гукнула Сі Джей.

Я почимчикувала вглиб коридору. Запахи Ґлорії ставали все сильнішими. Сі Джей усміхнулася й кивнула мені, а я з цікавістю дивилася на неї. Вона поштовхом відчинила двері, і нестерпні запахи Ґлорії полилися назовні.

– Бачиш собаку в дзеркалі? – спитала Сі Джей.

Я почула слово «собака» й вирішила, що вона хоче, аби я увійшла крізь двері. Я зробила це й миттєво завмерла на місці: там був собака! Схожий на Роккі. Я рвонулася вперед, потім здивовано позадкувала, адже той агресивно стрибнув на мене. Це був не Роккі – власне, він узагалі не пахнув як собака. Я помахала хвостом – і він помахав. Я нахилила голову – і він нахилив одночасно.

Це було так дивно, що я загавкала. Здавалося, що він теж гавкає, але не видає ні звуку.

– Скажи «привіт», Моллі! Узяти собаку! – сказала Сі Джей.

Я погавкала ще трохи, а тоді наблизилася, принюхуючись. Собаки не було, лише щось схоже на собаку. Це було дуже дивно.

– Бачиш собаку, Моллі? Бачиш собаку?

Хай що відбувалося, це було не дуже цікаво. Я відвернулася й понюхала під ліжком, де лежали запилені черевики.

– Хороша собака, Моллі! – сказала Сі Джей.

Мені подобалося, коли мене хвалили, але добре було покинути кімнату. Щось тривожне відчувалось у цій собакоподібній істоті без запаху.