Bruce Cameron - Подорож собаки

Наступний ранок був вогкий і запашний. Я обнюхала кількох черв’яків, але їсти не стала, бо коли вже зробиш це кілька разів, то знаєш, що вони ніколи не смакують краще, ніж пахнуть.

Щойно ми повернулися додому, як хтось прийшов. Я підбігла до парадних дверей і загавкала. Я бачила тінь по той бік дверного скла.

– Обережно, Моллі. Відійди, – сказала Клеріті й трохи прочинила двері.

– Ви Клеріті Магоні? – спитала жінка по інший бік дверей.

Я ткнулася мордою в шпарину й спробувала протиснутися назовні, але Клеріті втримала мене в домі. Я помахала хвостом, аби людина знала, що гавкіт – то все несерйозно, я лише виконую свою роботу.

– Мене називають Сі Джей, – сказала Клеріті.

– Сі Джей. Я офіцер Луеллін. Шкільний контролер. Чому ви сьогодні не в школі?

– Я хвора. – Сі Джей відвернулася й кашлянула.

Жінка на вулиці глянула на мене згори вниз, і я старанніше замахала хвостом. Чому б нам усім не піти надвір і не погратися?

– Де ваша мати?

– Пішла в магазин. По ліки для мене, – сказала Сі Джей.

Довгу мить вони просто стояли. Я позіхнула.

– Ми залишили для неї кілька повідомлень, і вона не перетелефонувала, – сказала жінка.

– Вона дуже зайнята. Продає нерухомість.

– Ну, гаразд. Я хочу, щоб ти передала їй ось це, добре? – Жінка простягнула Клеріті клаптик паперу. – Ти пропустила дуже багато уроків, Сі Джей. Люди хвилюються через тебе.

– Певно, я довго хворіла.

– Передай це своїй матері. Я чекатиму на її дзвінок. Перекажи їй, що вона може зателефонувати в будь-який час, залишити мені повідомлення, якщо я не відповім. Зрозуміло?

– Так.

– До побачення, Сі Джей.

Клеріті зачинила двері, з наляканим і сердитим виглядом пройшла на кухню, виклала якісь речі на стіл.

– Моллі, нам потрібне морозиво, – сказала вона.

І поклала мені в миску холодний смачний солодкий наїдок.

Клеріті сиділа за столом і їла, їла. Я теж сиділа, пильно дивлячись на неї, але вона більше нічим мене не пригощала. Доївши, вона поклала якісь папірці, на котрих відчувався той самий солодкий запах, у ємність під раковиною, і я не могла зрозуміти, чому не на підлогу, щоб я облизала. Такі вже люди – викидають найсмачніше.

Невдовзі по тому Клеріті увійшла до ванної й стала на маленьку пласку квадратну коробку, більшу за собачу миску, але не таку високу.

– Два і шість десятих фунти? Боже! Я така ідіотка! – засмучено прошипіла вона. Її біль передався мені, та, схоже, дівчина не зрозуміла, що я намагаюся її втішити.

Вона видала грубий звук, а тоді нахилилася над чашею з водою, і її знудило. Я ступала позаду неї, стривожена, бо відчувала її біль і розпач. Я носом чула солодкуватий запах харчів, з’їдених раніше, а потім вона потягнула ручку – і запах із шумом зник. Я з усієї сили махала хвостом, намагаючись забратися їй на коліна й лизнути, і згодом це начебто дало якусь користь, хоча вона й досі була засмучена.

За кілька днів у нас встановився звичний порядок життя. Щоранку Клеріті покидала мене саму в підвалі на кілька годин поспіль, замурувавши в закутку під сходами. Вона приходила додому десь опівдні, гралася зі мною, прибирала будь-який безлад і годувала мене, а по обіді збігала сходами вниз із криком «Моллі!» і тоді залишалася вдома до наступного ранку. Вона, як я збагнула, ходила до школи, як колись мій хлопчик Ітан. І це мені подобалося не більше.

Щоночі ми з Клеріті гралися так: вона закривала мене в закутку за допомогою коробок, а сама лишалася по той бік, звідки я відчувала її запах. Якщо я плакала чи гавкала, вона відсувала коробки і з притиском казала: «Ні!» Якщо я сиділа тихо, Клеріті знову відсувала коробки й давала мені смачненького. Так ми гралися все довші й довші проміжки часу, протягом яких я мала сидіти тихо й щоразу діставала смачненьке. Зрештою мені стало зрозуміло, що, коли я під сходами, дівчина хоче, аби я поводилася тихо, доки вона не опиниться просто по той бік коробок.

Мені не подобалося сидіти там самій, я могла б вигадати безліч інших ігор, грати в які було б значно веселіше.

Коли довелося просидіти там цілу ніч, я була цілком упевнена, що це помилка, особливо коли почула, як Клеріті підіймається нагору. Однак щоразу, як я гавкала, Клеріті спускалася й казала: «Ні!» А коли я нарешті здалася й лягла, вона розбудила мене й дала закуску. Я не розуміла цього всього до пуття.

Потім одного дня Клеріті сказала:

– Гаразд, вона їде. Зробімо це, Моллі.

Вона відвела мене вниз і посадила під сходи. Я сиділа тихо. Потім почула голоси та кроки й зрозуміла, що Ґлорія повернулася додому.