Володимир Федорін: Четверта республіка: Чому Європі потрібна Україна, а Україні – Європа

У квітні 2014-го я вирішив, що не можу дозволити собі паузу довжиною в рік. В Україні з’являються нові можливості, а я буду у від’їзді і все пропущу? Ось тільки з’їжджу з друзями на Близький Схід – до Ізраїлю та Йорданії, а потім повернусь і займуся справами.

Ми тренувалися пліч-о-пліч з ізраїльськими спецпризначенцями: спускалися з мосту в надувні човни, вчилися звільняти заручників – зі стрільбою холостими, з «пораненими», яких треба перетягти у безпечне місце, щоб зробити укол. Караваном з шести броньовиків в’їжджали до селища через браму у високій стіні. Ми не стикалися з реальними бойовими діями, але все було ніби по-справжньому.

– Якщо стрілятимуть, не переймайтесь, – напучували нас інструктори. – Людей у нас достатньо.

Ізраїльський патріотизм буквально заражає. Країна, що практично не має корисних копалин, розташована на бідних ґрунтах, оточена ворогами, демонструє дива ефективності. Ми гостювали у фермерів, які живуть на ізраїльському фронтирі у цілковито спартанських умовах. Ніхто не змушував їх туди їхати. Уявіть собі бороданя-фермера з пістолетом на поясі, який розповідає, що на цій землі житимуть і працюватимуть його діти, що скоро в нього буде у півтора разу більше кіз, аніж зараз, що він почав робити сир…

Ми говорили із солдатами-строковиками. В них немає нічого надлюдського. Звичайні хлопці й дівчата, готові вмирати і вбивати за свою країну. Цього інстинкту дуже не вистачало нашим хлопцям у перші тижні боїв на сході, без нього не вистояти в сутичці із сильним ворогом.

Дзвінок Порошенка застав мене на півдні Йорданії.

Недавно я ще раз аналізував ту розмову. Можливо, у глибині душі я погодився на пропозицію Президента майже відразу. Були три міркування, які й зумовили моє «так».

По-перше, враження від ізраїльського патріотизму зримувалися з пореволюційною ейфорією в Києві, з відчуттям того, що перед Україною і моїм поколінням відкрилися геть небувалі перспективи. Ми можемо змінити країну, зробити її відкритою, комфортною для бізнесу і звичайних громадян.

По-друге, я сприйняв пропозицію як управлінський виклик. Так, я керував найбільшим в Україні медіахолдингом, але держава – найбільша організація, яку тільки можна уявити. Такий шанс трапляється раз у житті. Сюди ж примішувався й інший мотив: скільки можна критикувати тих, хто нами керує? Не подобається – спробуй зробити краще.

Нарешті, особистий чинник. Я завжди глибоко поважав Петра Порошенка. Мені хотілося йому допомогти.

Якби я знав те, що знаю сьогодні, чи прийняв би я інше рішення? Я, як, мабуть, і переважна більшість інших українців, не передбачав, що антитерористична операція на Донбасі переросте у справжню війну. Другою помилкою в оцінці ситуації був надмірний оптимізм щодо економічних перспектив. Зокрема, я недооцінював ступінь неефективності держсектора. Цю хибну думку поділяв зі мною багато хто, тим більше що привід до оптимізму давав і Міжнародний валютний фонд, який 30 квітня 2014 року схвалив нову програму підтримки України – першу після чотирирічної перерви. Це означало, що протягом двох років країна може розраховувати на отримання $17 млрд.

У мене немає відповіді на запитання, винесене на початок попереднього абзацу.

Президент підписав указ про моє призначення 10 червня 2014 року.

Будівля на Банковій вулиці, де розташована Адміністрація Президента, споруджена наприкінці 1930-х для штабу Київського особливого військового округу. Проект затверджував командувач округу Іона Якір, розстріляний 1937 року під час сталінських чисток. Після війни тут розмістився Центральний комітет Компартії України. Цими коридорами ходив маршал Жуков, тут працювали перші секретарі ЦК КПУ Микита Хрущов і Володимир Щербицький. Одразу після розпаду СРСР у будівлю заселилися президентські структури, але перші місяці роботи мене не залишало відчуття, що з радянських часів тут мало що змінилося. «Обкомівські» інтер’єри. Люди з 1980-х. У багатьох кабінетах не було комп’ютерів.

У квітні 2015-го на підступах до моєї приймальні на другому поверсі адміністрації відкрився Second Floor Art Centre. Довгий, позбавлений сонячного світла коридор, що завжди навіював на відвідувачів страх і покірність, перетворився на простір свободи для художників, які створюють нові уявлення про нашу країну. Вихідними доступ до цього простору отримали звичайні громадяни, які не мали регулярних перепусток для відвідування АП.

Перша виставка «Діячі України» була присвячена видатним представникам нашої країни в інтерпретації групи ілюстраторів Pictoric. Художницька сміливість у зображенні канонічних фігур української історії і культури захоплювала дух: авангардний портрет основоположника українського романтичного театру Леся Курбаса – з кіл, овалів і дещо наївної типографіки; яскраво-червоний з чотирьох боків і чорний в центрі килим, всіяний міфологічними образами, місяцями і очима-апотропеями, – зображення класика світової літератури Миколи Гоголя; лубочний образ мецената і просвітника Костянтина Острозького. Сплав старого і нового, авангарду і традиції – все це, на мій погляд, налаштовувало відвідувача на творчий лад, вивільняло думку, змушувало замислитися про свій внесок у майбутнє країни.